Культурне життя нашої воєнної столиці – окремий стиль, окремий феномен, окремий клімат. У повсякденності героїки, болю і надії, у будні без свята, коли виття сирен повітряної тривоги в’їлося звичним супроводом кожної доби, всі мистецькі локації – театри, кіно, виставки, музеї, дискусійні майданчики, благодійні концерти, книгарні-кав’ярні – стали справжніми матеріальними знаками неопалимості української культури. А отже вартують нашої щирої уваги, поваги і підтримки.

Бо культура гарантує наше відродження. Очевидні спроби російських окупантів знищити нашу культурно-національну складову зустріли рішучий злютований спротив українських митців. Наш культурний простір став комунікаційним майданчиком: там нас чують, бачать і навіть, через певні метафоричні образи, відчувають.

У Києві «культурний бум», зокрема, театральний: ходити в український театр стало не просто модно чи престижно – це проявилося у багатьох духовною потребою. Свідчення – справжня масова лихоманка в пошуках театральних квитків, щоденні аншлаги і вже точно давно у нас не бачене – додаткові вистави!

Та й віковий спектр глядачів просто вражає: від малечі до поважної старості. Особливо тішить увага молоді до сучасної української постановки. Мої ровесники непідробно цікавляться культурною складовою, ба більше, активно долучаються до неї. Чого вартує недавня довжелезна черга до кас київського Франкового театру. Переважно молоді, яка напередодні прочула про додаткову виставу «Конотопської відьми». Про легендарну постановку режисера Івана Уривського, за яку той отримав цього року Шевченківську премію (та ще й у свій спільний із Кобзарем День народження!). Маестро не просто відродив у сучасному трактуванні майже 200-літній твір українського класика, він відродив активного глядача, який переймається побаченим, шукає для себе відповіді на сутнісні життєві питання, зокрема читаючи й аналізуючи першоджерело, оригінальний твір Квітки-Основ’яненка. Ось вона – магія і переможна сила справжнього мистецтва!

«Відродитися з попелу». Не раз натрапляла на цю фразу в книжках. А нині повторюю її як образ сьогодення нашої театральної культури і культури взагалі.

Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів?

Риторичне запитання «Слова про рідну матір» Максима Рильського знову на часі.

Наш театр змінюється контекстуально. Нині піти на виставу – це трохи більше, ніж просто бажання і, власне, сам вибір. Це спосіб дистанціюватися й зануритися в альтернативний простір. Поглянути з минулого в майбутнє. Зачепити сьогодні трішки минулого і, трансформуючи, нести з собою в майбуття – наступному, повоєнному поколінню.