Чи не кожен другий український хлопчик прагне стати футболістом або баскетболістом. А наші дівчатка зазвичай надають перевагу танцям чи гімнастиці. Бо ці види спорту в Україні найпопулярніші – пропагуються найбільше.

Не те, що хокей. Особливо тепер, коли спортивна інфраструктура країни, її льодові арени зазнали значних втрат і руйнувань. Звісно, навіть в умовах війни любителі цього видовищного виду спорту не склали руки: рік тому Федерація хокею України заснувала благодійний фонд для відновлення дитячої хокейної екосистеми.

– Ми комунікуємо з усіма представниками хокейного світу, з усіма федераціями, лігами та комерційними партнерами хокею у світі, – розповідає президент ФХУ Георгій Зубко. – НХЛ – один із центрів світового хокею, найпрестижніша ліга. Підтримуємо з ними зв’язок і вже проводили спільні заходи, наприклад, у Чехії. Маємо спільний план дій, вони для нас організовують різні заходи, зокрема допомагали нашій студентській хокейній збірній провести благодійний тур Канадою.

Разом із фондом федерація шукає нові центри розвитку вітчизняної хокейної спільноти.

Тож чи можливо за нинішніх умов забезпечити поступ національного хокею, вивести його на вищий рівень? Щоб уявити його майбутнє, вдивімося в історію.

Хокей виник у другій половині ХVIII століття. Його батьківщиною вважають Канаду. А честь проведення першого хокейного матчу в Україні належить Львівському товариству їзди на ковзанах, заснованому в 1860-х роках. У жовтні 1904 року в місті Лева провели перші хокейні змагання.

Нині в нашій країні є лише Професійна хокейна ліга. А у клубних хокейних лідерах – команда «Донбас»: із 2012-го по 2015 роки вона виступала у Континентальній хокейній лізі. Володар рекорду тривалості переможної серії в чемпіонатах України: 37 матчів поспіль. За цю команду грали два українських володарі Кубка Стенлі – Руслан Федотенко та Руслан Бабчук. А ще ж і Олексій Понікаровський, який багато років грав у НХЛ.

Здається, є чим пишатися. Якби ж то: в національному хокеї, на жаль, надто багато проблем, що гальмують його розвій.

Перша. Український хокей фінансується з декількох джерел, включаючи державний бюджет, спонсорів та внески від клубів і гравців. У 2022 році Національна збірна України з хокею на льоду отримала 6,8 млн бюжетних гривень. Порівняйте: на футбол тогорічний держбюджет передбачив аж 437,4 мільйона гривень підтримки.

Друга. Чимало клубів Континентальної хокейної ліги (КХЛ) належить російським компаніям чи олігархам. Український хокей у минулому теж залежав від російського фінансування, російські компанії традиційно були головними спонсорами хокейних клубів та турнірів в Україні. Після анексії Криму та частини Донбасу і запровадження санкцій щодо рф російське фінансування нашого хокею суттєво зменшилося. А з початком повномаштабного воєнного вторгнення рф в Україну фінансові вливання з країни-агресора припинено.

У 2014 році Україна вийшла з Континентальної хокейної ліги, головним інвестором та організатором якої є російська компанія «Газпром». Відтак багато наших гравців і тренерів переїхали до інших країн, де можна грати на високому рівні й отримувати стабільну зарплату.

Україні тепер не до спорту взагалі і хокею зокрема. Рідні олігархи, за дуже рідкісним винятком, теж не поспішають вкладати гроші у цей вид спорту. А самостійно хокейні таланти в наших реаліях просто не мають шансів пробитися: на відміну від того ж футболу, баскетболу, хокей – надто дорогий, щоб займатися ним професійно. Лишень амуніція хокеїста коштує стільки, скільки середньостатистичній родині в Україні не заробити місяцями. Не кажучи вже про вартість льодових арен і догляду за ними.

Створити ще один клуб рівня КХЛ Україна не може собі дозволити. За інформацією із соцмереж, для участі ХК «Донбас» у КХЛ знадобилося близько 40 мільйонів доларів.

– Дуже хочемо, аби співчуття до нас світу змінювалося на повагу, – наголошує Георгій Зубко. – І ми намагатимемося завоювати цю повагу якісною грою. Мусимо показати, що ми не лише герої на фронті. Що всупереч війні наш хоккей розвивається, аби перемагати.

Багато хто думає, що в Україні більше немає достойних хокеїстів, що жоден український юнак не здатний перевершити Климентьєва, Симчука і Варламова. Але насправді це лише міф. Рейтинг юніорської та молодіжної збірних України навіть вищий за рейтинг національної збірної. Це для тих скептиків, хто просторікує, що наша молодь не здатна замінити ветеранів. Українці образливо мало знають про хокей, і це теж робить його менш привабливим. Спостерігати за грою, правил якої не розумієш, не дуже цікаво, чи не так?

І навіть попри це наш хокей не безталанний: ми вже згадували українців, які прославили цю гру у світі. А відтак за підтримки держави та інвесторів цілком реально зробити цей вид спорту справді популярним. І доступнішим.

Просувати його серед молоді – один із шляхів розв’язання цього болючого гордієвого вузла. Пропагувати хокей варто цікавими заходами та ініціативами. І, безперечно, залучати для цього медіа: показати людям красу і драматизм льодової боротьби за шайбу. Регулярно організовувати місцеві та регіональні турніри. А найголовніше – відроджувати льодові майданчики, створювати нові, організовувати команди.

Коли скресне крига й українці нарешті заохотяться хокеєм, отоді засяють наші спортивні арени справді переможним льодом.

Чи можливо врятувати український хокей?

Так, це можливо. Проте порадіти за український хокей не виходить і наврядчи вийде в найближчійперспективі. Ба більше – дно, яким зараз представляється вітчизняний хокей, може ще виявитися далеко не найнижчим “поверхом”. Аби врятувати український хокей, за словами відомого українського радянського хокеїста Олександра Секаунда, українцям не потрібно мріяти про чужі турніри, а варто піднімати рівень свого національного чемпіонату. Найважливіше у цій ситуації – заохочувати молодь й ще у юному віці створити комфортні умови для виховання спортсменів, розвивати у дітях менталітет переможців, майбутніх чемпіонів.