З ним завжди цікаво. Колись давно ми у нього вдома не лише пили портвейн під крутий рок, а й годинами розмовляли про популярні музичні гурти, непереможне «Динамо» і дивилися діафільми на старенькому фільмоскопі. Тільки той, як зараз кажуть, «контент» був трохи незвичний для загалу. Живопис і скульптура, зібрання недосяжних музеїв, назви яких звучали для нас як дивовижна казкова музика: Уфіцці, Прадо, Лувр…

Відтоді багато води спливло у Дніпрі. Ті музеї стали «досяжними». «Динамо» вже котрий рік «не те», та й наші смаки щодо напоїв помітно витончилися. І вже недавнішню нашу розмову почали з того, як він, архітектор Сергій Дідковський, захопився вивченням конфліктів, їхніми початками, протіканнями, наслідками, пошуком шляхів виходу з непростих ситуацій.

– Спочатку, – пригадує Сергій, – я потрапив на організаційно-діяльні ігри (ОДІ) методолога Георгія Щедровицького. Це був спосіб вийти з проблемних ситуацій: на той час управлінська надбудова перестала справлятися зі своїми завданнями, і в країні почалися незрозумілі процеси. Керівник ОДІ мав організувати діяльність та мислення колективу, який перебуває в конфліктній ситуації, і допомогти учасникам знайти спосіб її подолання.

– А чому цей процес назвали грою?

– Бо в цьому шуканні способів вирішення конфліктів були елементи імпровізації, тому і «гра». Я потрапив в команду ігротехніків у 1987 році, у період оголошеної Михайлом Горбачовим перебудови. Замовниками на ОДІ тоді виступали великі підприємства – КАМАЗ, ВАЗ, «Атоменерго». Наприклад, після Чорнобильської катастрофи в «Атоменерго» був конфлікт з місцевими громадами. Мали побудувати атомну станцію поблизу Владивостока, але населення запротестувало. Як залагодити конфлікт? Щоб знайти відповідь на це запитання, і проводилася гра. Чи візьмемо колись знаменитий гігант автомобілебудування ВАЗ. Мережу станцій технічного обслуговування його автомобілів вирішили приватизувати. Але тут-таки з’явилося багато зацікавлених, і між ними, звісно, тоді почалася боротьба. Щоб зрозуміти, як вирішити це питання більш-менш цивілізовано, – теж проводили аналогічну гру. 1989 року ОД-гру провели і в Сваляві, на замовлення керівництва Закарпаття. Там тоді все було на грані розвалу: різні групи впливу не могли поділити між собою територію і владу. Завдячуючи грі з’ясувалося, що сфери діяльності в Закарпатті поділено навіть за національним принципом: комунгосп, промисловість, освіту, торгівлю тощо. І коли в області це зрозуміли, змогли нарешті порозумітися, налагодити ефективну взаємодію. ОД-гра допомогла з’ясувати діяльний зміст конфлікту між групами впливу, і зрештою розрядити його розробленою стратегією регіонального розвитку.

Без конфлікту неможливо зробити якісний стрибок

– Тож, граючись, досягали помітних результатів ?

– У самому підґрунті ОД-гри було розуміння суті конфлікту: відстоюючи своє, люди не зважають на точку зору і доводи противної сторони. У цьому суть ОД-гри: зробити так, щоб сторони конфлікту чули одне одного. Тому гру проводили кілька днів поспіль. Першого дня виясняли стадію конфлікту: кожна сторона пред’являла претензії опонентам: негоже поводяться, не так працюють, неправильно планують роботу… Далі всі точки зору фіксувалися на плакатах і їх вивішували для ознайомлення іншими сторонами. На міських та регіональних іграх конфліктуючих груп могло бути й півтора десятка, і до кінця дня вивішувалося стільки ж плакатів. Наступного дня зосереджувалися на обговоренні мотивів незгоди. «На підставі чого ви це стверджуєте»? – «Тому що я займаю ту чи іншу позицію в структурі взаємодії». Так комунальний конфлікт переходив у змістовний, і з’являлися плакати іншого типу – позиційного. На третій день організатори гри констатували: «У вас різні функціональні позиції. І ці позиції дозволяють вам бачити і розуміти не всю ситуацію, а лише її частину. Давайте вийдемо з цих функціональних позицій – займемо спільну управлінську позицію, з якої відкриється спільне бачення». У цій точці сторони відходили від позиційних суперечок, зближувалися до спільного розуміння того, що відбувається, і далі, до розробки спільного бачення перспектив. І вже четвертого дня гри учасники розробляли функціональні плани спільного майбутнього. Звісно, функціональна диференціація кожного залишалася, але це вже була команда, вони вже рухалися разом, злагоджено. Це загальний принцип розгортання ОД-гри: від комунального конфлікту до проектів і програм спільної командної роботи.

Якщо ж конфлікту на початку гри не виникало, якщо учасники хитрували, не йшли на суперечки, то Щедровицький їх організовував. Мене як людину безконфліктну це спочатку шокувало. Я цього не приймав. Але з часом з’ясувалося: без конфлікту неможливо зробити якісний стрибок! Або його потрібно організовувати, а якщо він є, то його треба зробити відкритим і переводити в змістовний…

Американська медіація по-українськи. Початок

– Коли закінчилася перебудова, я познайомився з американськими конфліктологами. Вони приїхали до нас і вважали це гуманітарною допомогою. Казали, що давно склали карту відомчих, етнічних, територіальних та інших конфліктів на пострадянських теренах. Мовляв, поки у вас був тоталітарний лад, протиріччя гасили за рахунок армії та іншого репресивного апарату, а зараз необхідно засвоювати нові засоби їх подолання. Групу, в яку потрапив я, навчав Джон Гуд – конфліктолог, медіатор. Він вважав своєю місією поширювати техніку медіації на інші країни й організував у нас своїм коштом школу медіації. Я відвідував її рік.

– І які наслідки ?

– Результат видався кумедний. Бо техніка подолання конфліктів, розроблена в англомовних країнах, працює по-іншому. «Хлопці, навіщо ви сперечаєтеся. Невже ви не розумієте: якщо будете і надалі конфліктувати і дебатувати, вам доведеться рано чи пізно розірвати відносини. Воно вам треба? Не кажіть про протиріччя та розбіжності. Краще зосередьтеся на своїх спільних інтересах та помиріться». В Америці це працює.

– А у нас?

– У 1998-1999 роках Джон Гуд створив мережу з двадцяти чотирьох обласних конфліктологічних груп і сказав їхнім керівникам: «Працюйте кожен на своїй території. Сподіваюся, за рік вийдете на самоокупність». Коли ж через рік групи зібралися звітувати про зроблене, виявилося, що за цей період кожна з них спромоглася провести одну-дві медіації. Аналіз їхнього змісту виявив нові подробиці. Для розв’язання конфліктів учасники груп користалися не так медіаторними технологіями, як суто своїми професійними прийомами. В медіацію пішли переважно психологи та юристи. Перші вважали себе майстрами з розв’язання соціально-психологічних проблем. На медіації запрошували своїх родичів і розігрували усунення конфліктів традиційними психологічними сесіями. А юристів вабило те, що американська медіація виникла як спосіб вирішення юридичних питань на стадії досудового розгляду, коли ще є шанс без довгої тяжби домовитися, владнати конфлікт. На жаль, перенести цей досвід до нас без змін не вийшло. Для прикладу, одна з груп юристів адаптувала його в такий спосіб: «Так, ми провели медіацію. До нас звернулася бабуся, у неї прорвало трубу, а жеківські співробітники відмовилися ремонтувати. Ми найняли міліціонерів, ті переодяглися в бандюків, прийшли в ЖЕК і сказали: якщо завтра не полагодите бабусі трубу, то ми вас всіх тут… На ранок конфлікт було повністю розв’язано».

– Джон Гуд виділяв кожній групі певний грант?

– Він виділив один грант на всіх, а український ведучий проєкту розподіляв його між групами. Він запропонував Джону продовжити проєкт ще хоча б на рік. Бо на медіацію не було суспільного попиту. Конфліктологам не довіряли. Люди вважали за краще ладнати конфлікт силами місцевих авторитетів, а не наукою медіаторів. А на медіації мали бути присутні всі сторони конфлікту. В житті ж усе було інакше: якщо якась сторона приходила на перемовини, то іншу було неможливо долучити. Та й сам підхід м’яких умовлянь «домовитись, зосередившись на інтересах», у наших реаліях не працює.

Про стратегію рефлексивних ігор

– Трохи згодом я прочитав книжку одного з учнів Георгія Щедровицького Владіміра Лефевра. Наприкінці 70-х він виїхав до США. Там зіткнувся з іншим світоглядом і написав книжку про дві етичні системи – англо-американську та слов’янську.

– Чим вони різняться?

– Вони дзеркально протилежні. В Радянському Союзі лідер – якраз конфліктна людина. Якщо лідер неконфліктний, за ним ніхто не піде. А на Заході, в англо-американському світі, лідер той, хто вміє домовлятися, поступатися і готовий йти на перемовини. Тому це люди з двох різних світів, вони ніколи одне одного не збагнуть. Вперше це стало ясно, коли СРСР і США досягли згоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. На найвищому рівні. Тоді американська делегація повернулася додому і заявила: були складні переговори, але ми змогли домовитися. Та коли американці прочитали надруковане у радянській пресі, були шоковані. Брежнєв з командою повернулися з переговорів, і газети «Правда» й «Известия» написали: «Ми дали бій американським яструбам. Вони злякалися і позадкували». Американці обурилися і відкликали свій підпис під угодою.

– Реакція радянського керівництва – це не слов’янська, а радше ординська ментальність…

– Владімір Лефевр, професор Каліфорнійського університету в Ірвайні, творець теорії рефлексивних ігор, написав книжку про два різні підходи до конфлікту і необхідність використовувати у цій ситуації рефлексивні ігри та передав її радникові Білого Дому. Його запросили, і цей емігрант з СРСР став фахівцем з організації перемовин з Кремлем. Тоді-то й вияснилося: у цих переговорах американцям треба було залучати принципово іншу систему – конфліктологічну, зорієнтовану на людей, які прагнуть лідирувати і конфліктувати.

– Паралель із сьогоденням. Нинішній українсько-російський конфлікт: російська сторона налаштована і далі воювати за «русскій мір» в Україні, а українська намагається домовитися. Такі домовленості можливі?

– Тільки в тому випадку, коли у відносинах з іншою стороною використовувати стратегію рефлексивних ігор: якщо я розумію, як думає мій противник, то можу його розіграти, використовуючи його стратегію мислення та діяльності. Наприклад, можу приєднатися до цієї стратегії і сказати: «Так, ти маєш рацію, треба воювати». Я можу вчинити інакше, але…

Стратегії гібридних війн побудовані на ідеях рефлексивних ігор: будь-яка боротьба може вестися на декількох рівнях. Старі війни спалахували на територіях – як загарбання ресурсів. Стратеги гібридних війн стверджують: нині воюють по-іншому. Головні удари наносять по культурних цінностях противника, по його ідентичності. На території створювати імітацію нападу, для відволікання уваги противника, а руйнувати найперше структури суспільної свідомості. Перемагає той, у кого вищий ранг рефлексії, хто повніше освоїть стратегію новітньої війни. Медіатор має розуміти особливості сучасних війн і конфліктів, щоб працювати з ними усвідомлено. Але…

Американська медіація по-українськи. Наслідки

– Найцікавішим для мене був третій рік знайомства з технологіями американської медіації.

– Коли це було?

– На початку 2000-го. Тоді Джон Гуд повернувся в Україну, щоб допомогти групам домовитись про справедливий розподіл грошей. Кожна група вимагала більше коштів, а він говорив: «Хлопці, не треба сперечатися, треба по-чесному домовитися». Керівники груп казали: «Ми згодні», тут-таки люто кидалися «в бій» з іншими. Джон не витримав. Залишив своїх підопічних і подався в аеропорт. Більше він в Україну не прилітав. Не зміг погасити конфлікт між групами, які сам же й створив. Не збагнув українського ставлення до конфліктів, не знав стратегії рефлексивних ігор.

– І, звісно ж, фінансування припинилося?

– Так, усе розсипалося, найактивніші керівники груп заходилися самотужки шукати гранти. Їх було небагато – дві-три групи, решта розпалися. З тих решток груп я багатьох знав. Вони були в курсі, що я працюю в ОД-формі, і від них почали надходити замовлення розв’язувати конфліктні ситуації.

Для прикладу. У Мінську кадрований батальйон. І в ньому розгорівся конфлікт комбата з медичними працівниками і з молодими офіцерами. Командир одержав від керівництва наказ скоротити чисельність особового складу. Ясна річ, молодим офіцерам це не сподобалось. Спочатку вони заявили, що не збираються нікуди йти, а потім один за одним стали приносити з медчастини довідки, що вони психічно хворі. А за законодавством, якщо у людини щось сталося з психікою під час армійської служби, його не можуть звільнити, армія повинна забезпечувати його довічно. У начальника було в батальйоні тридцять чоловік і майже всі отримали такі довідки. Ми організували конфліктологічний семінар. На першому етапі активізували конфлікт з трьома сторонами. Першу представляв медичний працівник, який виписував довідки про психічні захворювання. Друга – особовий склад, який не хотів звільнятися, а третя – комбат. Спочатку учасники семінару повинні були пред’явити один одному претензії. Але почали з мене, навіть намагалися зламати руку, бо вважали, що я на боці комбата. Та коли пройшли комунальний конфлікт і почали аналізувати позиції сторін, з’ясувалося, що ситуація геть проста. Особовий склад свої життєві програми пов’язував з армією і кожен з офіцерів ясно бачив своє майбутнє: за скільки років отримає чергове звання і які відзнаки йому «світять». Кожен знав, яку пенсію матиме і де отримає квартиру – в Криму чи в Латвії. Хоча їм було по 25-27 років, життя їхнє було повністю розписане. Й іншими планами вони не переймалися. Тому коли все з’ясувалося, довелося вирішувати разом, як вимушено змінити плани, проєктувати цивільні лінії життя, де тепер брати гроші, куди влаштовуватися. Бо вони, офіцери, не могли собі дозволити опуститися до праці охоронця в магазині, для них це було принизливо. Сім днів ми займалися плануванням нового майбутнього і поступово все вирішили. Результатом семінару було те, що хлопці визнали, що були психічно здоровими, розробили собі нові програми та погодилися піти з армії на цивільні хліби.

– Конфліктологія нині затребувана в Україні?

– З конфліктологією сталося забавно. Оскільки в будь-якій цивілізованій країні вона як наука процвітає, на початку 2000-х при українських міністерствах теж почали створювати групи конфліктологів. Вчили їх на американський штиб, не ставили рефлексію та вміння працювати, застосовуючи ОД-технології, і я не чув, щоб вони добре працювали з реальними конфліктами. Виникли парадоксальні ситуації. Скажімо, юридичні фірми докумекали, що можуть заробити на «медіаторстві», взялися проводити спеціалізовані курси. Але в нинішній системі медіаторам поки що місця немає. У США та Європі медіатори, повторюся, знадобилися для досудових залагоджень конфліктів, і це розвантажило юридичну систему. А наші юристи зацікавлені в тому, щоб у них було якомога більше справ. Тому, готуючи медіаторів, не вельми охоче допускають їх до роботи, адже ті руйнуватимуть їхні фінансові потоки. Таку маємо подвійну гру. Кілька груп, зокрема й київська, продовжують просувати медіацію, навіть організували Асоціацію медіаторів України. На жаль, технологією, розробленою Георгієм Щедровицьким, нині володіють одиниці.

– Тобто нині конфлікти намагаються погасити переважно на вербальному рівні?

– Так. І це, як бачимо, не завжди виходить. Якщо медіатор організовує рефлексивний перехід на інший рівень, розпочинає схематизацію змісту висловлювань – у конфліктуючих сторін виникає внутрішня зупинка: нащо продовжувати стверджувати своє бачення суті ситуації, якщо вона вже об’єктивована та представлена в схемі на фліпчарті?

– Схоже, це спосіб викликати у людини звичний «ступор»…

– Так, вона бачить схему змісту свого розуміння ситуації та схему позиції, з якої вона аргументує свою поведінку, розуміє, що, змінивши позицію, кардинально змінить своє уявлення про конфлікт і починає переживати процес особистої проблематизації. Сучасна конфліктологія якраз і хибує тим, що західні медіатори та їхні українські учні не вміють організувати проблематизацію.

– Я так розумію, що американська система у наших реаліях практично недієздатна?

– У нас поважають тільки конфліктних людей, які кричать, б’ються і використовують будь-які можливості, щоб нав’язати опонентам свою точку зору. Не важливо, що саме говорить лідер, головне, що він впевнений, у нього потужний голос, він випромінює енергію. І без технічно організованої рефлексії, схематизації та проблематизації такого лідера не зрушиш з його точки зору та позиції.

Конфліктологія родини

– Якщо користатися методами «рефлексивної активізації конфлікту і його схематизації та об’єктивації», то не важливо, з якої соціальної сфери насувається конфлікт. Головне для медіатора – організувати рефлексивні переходи та підняти рефлексивний рівень учасників конфлікту. І тоді вони обов’язково знайдуть спосіб його подолання. Ось показовий приклад сімейного конфлікту. Якось прийшов до мене молодий чоловік: «Я переїхав з Донецька до Києва, купив нову квартиру у самому середмісті. Поки були в Донецьку, жили з дружиною душа в душу, а тут – суцільні скандали». Пропоную: «Приходьте з дружиною на медіацію». Прийшли, я питаю: «Ви переїхали до Києва, купили квартиру, закінчили ремонт?», – «Ні, ми якраз його робимо». Даю їм по аркушу паперу, прошу намалювати свою квартиру. Жінка заявляє: «Мені мало одного аркуша, дайте штук десять». Через п’ятнадцять хвилин чоловік показує план квартири, з розводкою: батареї, стояки, розетки, водопровідні крани, дверні пройми. Дружина виставляє десять малюнків, всі в аксонометрії (як тепер кажуть – в 3D), меблі, торшери, портьєри на вінах, деталі кутків інтер’єру, промальовані до дрібниць. Я питаю: «Чого ви конфліктуєте? У вас взаємодоповнюючі ескізи. Чоловіка цікавить планування, інженерне забезпечення, а дружину – деталі». Вони здивовані: «Як цікаво! А ми так на це не дивилися». Бо, як вияснилося, чоловік докоряв дружині: «Ти думаєш тільки про подушечки, а треба про те, як зробити розетки». А у відповідь чув: «Навіщо твої розетки, якщо ми ще не вирішили, яку люстру купити і куди повісити». За одну зустріч ми улагодили конфлікт. Якби вони не об’єктивували своє бачення ремонту на папері, а сперечалися далі, конфлікт тільки б затягувався і глибшав. Конфлікт – це не суперечка людей, це сутичка розумінь. І позицій, які формують людське розуміння.

Гра – це основна форма творчості

– Сергію, свого часу ти був серед учасників вельми цікавого об’єднання «Архігум». Розкажи про це.

– Мене завжди цікавила художня творчість, і на архітектурний факультет я поступав не заради архітектури, а заради малювання. Навчаючись архітектурного проектування, основну увагу приділяв графічному малюнку. Але до четвертого курсу вся суперечливість навколишнього життя стала очевидною, і щоб її висловити, відчути свободу, ми з товаришами почали малювати. Спершу – сюрреалістичні композиції. Вони народжувалися просто на парах, як кажуть, у чотири руки. Потім перейшли до гумористичних малюнків, друкувалися з карикатурами у газетах та журналах. Згодом виявили, що таких архітекторів, які завдяки іронічним малюнкам долають багатошаровість і неоднозначність життя, багато. І один з них, Віктор Кудін, організував у Будинку архітектора клуб «Архігум». Я почав ходити на його засідання, разом робили виставки.

– І яка ж доля веселого «Архігуму»?

– Невесела. Учасників групи з часом захоплювали інші інтереси. Кожного свої. Наприклад, мене в якийсь момент зацікавило які є творчі методи малювання карикатури? Виявилося, що ігрові. Гра – це основна форма творчості. Згодом познайомився зі ще однією групою, яка обговорювала організаційно-діяльнісні ігри. Через захоплення карикатурою та ігровими формами творчості потрапив в команду ігротехніків, почав їздити на ОДІ. Так відбулося природне перетікання уваги в простір ігрової творчості.

– А нині? Не намітилося «зворотнього перетікання» до старої доброї карикатури? Принаймні твої нові роботи в соцмережі, як на мене, тяжіють до цього жанру.

– Повертаюся. Якщо ми працюємо з соціальним конфліктом, то конфліктолог запрошує двох або більше осіб, котрі беруть участь в конфлікті, і працює з ними. Якщо ж конфлікт внутрішній…

– «Внутрішній»?

– Так. Якщо я син, то у мене таке ставлення до родини, а коли я дорослішаю і з часом переходжу з позиції сина на позицію батька, моє бачення ситуації в сім’ї помітно міняється. Але для своїх батьків я залишаюсь сином. Отак виникає внутрішній конфлікт. Я його розв’язую,.. малюючи карикатуру, намагаючись вбудувати туди ставлення батька і сина. І коли це об’єктивую в малюнкові, для мене цей конфлікт знімається.

– Тож карикатури – це елемент твоєї роботи?

– Абсолютно правильно. Гумористичний малюнок – це результат вирішення зовнішніх і внутрішніх конфліктів. Коли я почав з цим розбиратися, познайомився з книжкою про психологію гумору Олександра Лука. Він виділив дванадцять прийомів створення гумористичних історій і малюнків. Наприклад, парадокс. Багато хто пам’ятає фразу Блеза Паскаля: «Я написав довгого листа, бо у мене не було часу, щоб написати короткий». На перший погляд, це порушення логіки висловлювання: якщо не було часу для короткого листа, то його не повинно було вистачити для довгого. Але так здається лише при поверховому читанні. Якщо ж вникнути в сенс висловлювання, відкриється безперечна істина: написати короткий лист, вклавши в нього багатий зміст, висловивши його стисло і точно, – це важка праця, що вимагає великої затрати часу. Отаке завдання і вирішую карикатурою: це дозволяє в графічному вигляді представити приховані парадокси сучасного життя.

– Які перспективи розвитку конфліктології в Україні?

– В Україні ще не завершився процес розпаду. Маю на увазі розпад норм взаємодій, позиційних структур, та організаційних форм, створених за Радянського Союзу. Навіть інститут державної власності ще не розпався і не трансформувався в інститут приватної. Мине не один рік, поки цей процес нарешті завершиться. Поки старі форми життя розпадатимуться, люди будуть конфліктувати, відстоювати свої точки зору на майбутнє, боротися, і конфліктність у суспільстві наростатиме. Тому для конфліктології буде чимале поле діяльності.

– А де в Україні вчать на конфліктолога?

– Сьогодні конфліктологів готують у багатьох державних установах, в громадських організаціях. Але скільки годин ця підготовка займає? Керівника ОД-гри готували п’ять-шість років. А нинішнього медіатора – 50-60 годин. Я зустрічався з людьми, котрі пройшли таку школу і вже самі ведуть курси з конфліктології. Здебільшого це дуже конфліктні люди, починають сперечатися з першої хвилини зустрічі, бо вони ж дипломовані фахівці у тому, як будувати переговори. Щоб змінити цю ситуацію, в систему конфліктологічної освіти треба включати технології, розроблені в ОД-іграх. Але і їх необхідно трансформувати. Бо нині залучити в Україні другу фігуру для вирішення конфлікту майже неможливо. Як залагодити суперечку, якщо на конфліктологічній зустрічі ми не здатні почути опонента? Я використовую для цього техніки рефлексивної імітації. Другої сторони конфлікту немає, але ми починаємо імітувати її позицію входимо в цей образ і тоді краще розуміємо світосприйняття опонента. І що треба робити, щоб побудувати з ним конструктивні відносини. За рахунок цього організаційно-діяльна гра перетворюється у організаційно-мисленеву. Саме в цій формі я і вчу працювати з конфліктами. У формі ОМ-ігор.