Буває, йдеш Києвом, занурений у свої думки про справи, навчання, відпочинок, але в одну мить усі твої житейські клопоти кудись діваються тільки-но почуєш з автомобільного гучномовця: «Герой на Щиті!».

Все рине кудись під свинцевим тягарем горя. В такий момент як ніколи усвідомлюєш, яку страшну ціну платять удень і вночі там, на пекельному рубежі, щоб ти і такі як ти  могли навчатися, працювати, відпочивати, одним словом – жити. І мимоволі, крім суму, сповнююся досадою, навіть огидою, коли бачу поряд когось, хто нехтуючи цю траурну автомобільну процесію, повертається до неї спиною, говорить по телефону, смакує морозиво, гуляє з собакою, жартує з другом, регоче в компанії точнісінько таких.

Перше, що спадає на думку: невже в цих людей не болить серце? Невже вони нічого не відчувають у душі? Невже їх не мучить совість? А потім розумієш: у безсердечних не може боліти серце. І бездушні не знають тягаря на душі.

А якщо в тебе немає серця, якщо душа твоя навіки мертва, то звідки тоді з’явитися совісті?