Здавалося, саме повітря в переповненому волонтерському центрі насичене болем, втратами і надією. Я роздавала гарячий чай та пайки, намагаючись хоч якось полегшити присутнім тягар. Раптом погляд зупинився на маленькій фігурці, затиснутій у кутку кімнати.

Дівчина років п’ятнадцяти з русявим волоссям, заплетеним у коси, вперто терла долоню об коліно. Її очі, сповнені суму, щось переказували. Щось таке, що неможливо відтворити словами.

Мене ніби магнітом потягло. Вона здригнулася на мої кроки, глянула і лише тоді я побачила її сльози.

– Добридень, чи не хочеш чаю?

Вона мовчала, перевівши погляд на свою долоню. Щось у її безмовному опорі розбудило у мені цікавість, упереміш із тривогою. Хто вона? Що її так бентежить?

Вона знову підвела очі і погляд її заблукав десь у далечіні. Я вже встигла довідатися що її звуть Настею. Не знаю, скільки часу минуло, поки вона ледве чутним у гаморі центру голосом почала розповідь.

Холодний вітер пронизував до кісток, коли Настя стояла перед кам’яною стіною, стискаючи у жмені гальку. Її очі, колись сповнені дитячої радості, тепер були тьмяні від сліз, а щоки бліді від страху. Настю спинили на вулиці рідного міста російські окупанти, і коли побачили на її руці тату з Українським Гербом наказали його стерти.

Настя не розуміла чому. Герб для неї завжди був символом вільної та незалежної України, країни, в якій вона народилася і яку любила. Вона не уявляла життя без нього.

Грубі руки солдата міцно тримали її зап’ястя, поки вона, сіючи палючі сльози, терла галькою по шкірі. Біль був гострим, але ще більше боліло відчуття, ніби ти зраджуєш святе. З кожним рухом Настя відчувала, як відходить, зникає частинка її самої. Здавалося, що окупанти цинічно вичікували, поки вона зітре свою ідентичність, свою українську душу.

Коли цей жах закінчився і вони її відпустили, Настя знайшла маркер і знову намалювала собі на долоні Герб України. Містяни це бачили. Містяни взялися й собі відтворювати на долонях Герби. Вони малювали свою надію на майбутнє, на мирне та вільне життя в незалежній Україні.

Коли Настя скінчила свою розповідь, я мовчки її обняла. Вона міцно стиснула мою руку, і я відчула, як між нами встановився невидимий зв’язок. Людяний.

Відтоді знаю історію дівчини, яка мене повсякчас надихає. Наче джерело живої води, додає сил і віри в нашу Перемогу. Кришталеве джерело – як Настина кришталева душа.