Вадим Крищенко почав римувати ще в Київському університеті. За однією спудейською лавицею сиділи, до речі, з Борисом Олійником. Якось випала така нагода, і він дав свій зшиток з поезіями великому Андрієві Малишку. Рукописний «томик» був у єдиному примірнику і Крищенко розумів, що ризикує свої «шедеври» більше не побачити. Адже метр спокійнісінько міг це твориво десь затицяти, загубити або й викинути. Так думав Вадим Крищенко, коли Андрій Самійлович узяв його віршенята, сказавши «подивлюся».

Проте не через рік, не через місяць – уже наступного дня Малишко покликав ошелешеного юнака додому і виніс «присуд»: у тебе, каже, хлопче, не вірші, а пісні! Вадим тоді навіть не второпав – добре то чи зле. А перепитати посоромився…

Відтоді понад шість десятиліть Вадима Крищенка не полишає пісенна поетична муза. Його мистецький корабель, здається, не знав ні рифів, ні мілини. Його вірші – мов магніт для маститих композиторів. Його «сад Божественних пісень» не відає неврожаїв. Секрети його поетичного повноводдя і довголіття ще досліджуватимуть критики. Мені ж випала нагода у 2008 році поспілкуватися з Майстром про музику і поезію, композиторів і виконавців.

– У моєму доробку, – розказує Вадим Крищенко, – є пісня, яка вже ніби й не моя: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». У неї цікава історія. У 60-ті роки минулого століття я написав вірша «Пісня козацького коша». І хоч нема жодного поета, хто б не мріяв, аби його вірш став піснею, – я не сподівався. Тільки й того, що слово «пісня» в заголовку.

А тим часом на мої вірші натрапив чоловік, що хвацько грав на гітарі і бандурі. Віктор Лісовол. Він закінчив інститут механізації, але мав душу вродженого музики. Багато читав української поезії. Та так і втрапив на отой мій вірш, що був у другій за ліком моїй поетичній збірочці. Це – далекий 1962 рік. Пам’ятаю, приходить радісний Віктор. Каже: ти знаєш, здається, щось получилось. Але треба, каже, додати ще кілька рядочків, бо в тій його мелодії мої двоє слів «провисають».

Наливаймо, браття, кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали голівоньки наші!

Так було у мене. А під його мелодію бракувало слів. Ну, то я й додав, і стало «щоб шаблі не брали, щоб кулі минали…». Заспівали тоді вдвох. Потішились. І поніс він наші «чаші» в люди.

А у Віктора життя тоді було невпорядковане. З дружиною не склалося. Його запрошували на вечірки і він охоче йшов. Українська інтелігенція тоді збиралася на посиденьки. Зараз цього нема. А тоді свідомі люди намагалися відроджувати нашу пісню, читали поезію, ту, справжню, котру не рекомендувалося озвучувати публічно. І ось Віктор на такі зібрання активно ходив. І співав там «Наливаймо, браття». І де не проспіває – дивись, пісню вже підхопили, і вона пішла від кухні до кухні, від весілля до весілля. Я її, на свою радість, то там зустріну, то там. Згодом потрапляє вона до Ніни Матвієнко. А Ніна тоді – на слуху. І теж охоче співає цю нашу пісню, правда, в скороченому вигляді. Бо в мене було:

Козаку не треба срібла, ані злата,
Лиш би Україна не була катами на хресті розп’ята.

Ну, але ясно, що на той час таке – крамола. Тому, думаю, нехай буде скорочено, аби було. Віктор співав по-всякому, залежно від аудиторії: десь – повний варіант, десь – урізаний. Після Віктора і Ніни Матвієнко заспівав її хор «Гомін», потім – Василь Жданкін, далі підхопив Волинський народний хор, потім безліч самодіяльних колективів і чи не найорганічніше, як на мене, виконував квартет «Явір».

Отак спочатку ті наші з Віктором «Чаші» йшли самотужки – від гурту до гурту, від спонтанної дефіляди до концерту. В цій пісні люди бачили дух національного відродження. Вона так миттєво поширилась, що те, напевно, і створило думку ніби це, знайдена десь по закамарках, стара козацька пісня. Один небайдужий чоловік, почервонівши в суперечці, доводив мені: я від покійного діда її чув, а він перейняв від свого діда. Я йому відповідаю: «Дорогенький, я тобі дам книжечку, де ці вірші вперше надруковані. Якщо ти принесеш мені публікацію, числом раніше, аніж ця, я куплю тобі діжу пива…»

Однак попри всякі наголоси нашого з Віктором авторства, «Кришталеві чаші» і далі утверджувались як народна пісня. Те настільки афішувалось, вже й офіційно, що я на початку 1980-х мусив виступити з великою статтею «Хто є автори пісні «Кришталеві чаші?». Аж відтоді народ пізнав «своїх героїв» і суперечки припинилися. «Наливаймо, браття» набула такої сили, що навіть українське військо під неї строєм ходить. Я не знаю таких українських хорових колективів, малих і великих, хто б її не співав. Пісня ця знакова.

Трапився був з нею один прикрий випадок. Узяв її до свого фільму «Вогнем і мечем» Єжи Гофман. Але використав, нікого не питаючись. Нас з Віктором це обурило. Воно ж, як подумати, не гоже при живих авторах про авторство замовчувати. Та й авторське право ніхто не скасовував. Тим більше – пісня офіційно зареєстрована. Фільм на екранах, по всіх світах ходить, але авторів пісні нема ні у титрах, ні в жодних анотаціях. Я вже не кажу про матеріальне. На «дикому Заході» би був великий «шкандаль».

Почула про те одна потужна юридична фірма. Прибігли до нас. І так за те ухопилися, так давай нас переконували, що «спускати» того не можна, що ми задумались! Підготували цілу теку паперів, обґрунтувань. Але за день-другий як раптово спалахнули, так і «згасли». Хтось там наших правників, очевидно, за щось ухопив і дверима затис. Думаю, юридична структура всесвітньо відомого режисера настільки потужна, що наші юристи знітились. Натомість до мене зателефонував тодішній міністр і блискучий актор, дійова особа з того «вогню» і «меча», покійний нині Богдан Сильвестрович Ступка. Каже: «Вадиме, ну навіщо тобі все те? Ну, непорозуміння трапилось, але ж то – колєга. Робить добру справу. Гарні ж фільми…»

Богданові Сильвестровичу я не став заперечувати. Гофман справді великий режисер. Але чим є той «вогонь» з «мечем», той фільм для України – про те ще треба добре подумати. Сказав тоді Ступці: «Ви ж, Богдане Сильвестровичу, там грали не на громадських началах, то чому ж наші «Чаші» берете як за поману?».

Одне слово, не стали ми «роздмухувати». Подарували великим людям їхні дрібні вчинки. А самі продовжували жити скромно. Я про Віктора написав якось статтю. Називалась «Невідомий автор найвідомішої пісні».

– Вам не здається, Вадиме Дмитровичу, що українська пісня в Україні стає все більше, як той солдат невідомий?

– Здається. По стількох роках незалежності ми й далі змушені  відроджувати те, що треба утверджувати! Вороги України роблять все, аби принизити нас і нашу культуру, відтіснити, затерти, напустити сюди чужого, створити йому дуту рекламу. Ти ж бачиш з чиїми, як правило, іменами висять афіші біля палацу «Україна». Там – хто завгодно, тільки не наше, не українське. Якісь чужі нам агутіни, кіркорови. Вони голосно волають: «только два дня в Украінє будєт пєть Люба Успєнская, всемірно ізвестная пєвіца». Яка «всємірно», побійтесь Бога! Вони вміють припечатати посередності «всємірность». Ми так не вміємо. У нас на те завжди бракує грошей. Ми навіть власних зірок не вміємо представити! Та що там представити – навіть пошанувати гідно! Навіть наостанок. З болем пригадую, як померла воістину Берегиня нашого співу Раїса Кириченко… Українські газети відгукнулися скупим рядочком. Маленькими некрологами. Ніби й не було великої української співочої душі.

– Тому не тільки наливаймо, браття, а й думаймо…

– Так. І думати найперше, кого ми обираємо до високих владних кабінетів. Добре думати, перш ніж обирати. Бо то – ланцюг. Від політики до пісні. А повертаючись до «Кришталевих чаш», скажу, що не лише вона з-поміж моїх пісень «тягне» на народну. Ще ж була і «Хай щастить вам, люди добрі» у виконанні Василя Зінкевича, і «Одна єдина» з Іво Бобулом, і та ж «Родина», яку вперше виконав Назарій Яремчук, але яку потім співали ще понад 20 виконавців.

– Ви згадали Назарія. Знаю, ви були давні і добрі друзі.

– Так. Ми дружили. Я його вважаю одним з найблискучіших виконавців нової української естрадної пісні. Не хочу применшувати решту українських артистів, але був такий зоряний час у Назарія, коли заради нього люди йшли на великий збірний концерт лиш через те, що знали: там одну пісню співатиме Яремчук. Він був дуже красивим, привітним. Ми записали з ним близько 20 пісень. Серед поетів немає такого, хто більше за мене написав для Назарія. І що би я зараз не назвав – це були пісні вищого штибу. Це були шлягери чи хіти, як зараз кажуть. Ще не було, власне, України, а Назарій у палаці «Україна» проспівав: «Научіть минулу славу повернути». На той час треба було мати мужність таке співати. А «Налий, шинкарочко», а «Полісяночка», а «Одинокий вожак»! І так трапилось, що свою останню пісню у житті він проспіваав також мою. Це була «Забудеш» на музику Остапа Гавриша.

Назарій Яремчук мав чисту українську душу. Його доля теж не склалася. Болісно розлучився з дружиною. Негарним було те розставання. Потім та перша дружина ходила, як вдова згаслої зірки. Але то була жорстока неправда. Вона вдова, але не Назарія, а того полковника, до якого утікала… Незадовго до смерті Назарій мені признався, що воістину родинну теплоту він відчув саме з Дариною…

Я був на похоронах. Мав за честь там виступити. Біля труни говорили Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич. Хоча між ними, Яремчуком та Зінкевичем, була така, знаєш, таємна конкуренція. Коли Василь Зінкевич отримав Шевченківську премію, я добре знаю, Назарій переживав. Василь на якийсь крок ішов швидше. Василь отримав звання народного артиста і йому ж – премія Тараса. Але якщо взяти популярність побутову, то в тому часі рівних Назарієві не було. Я ж часто був біля нього. І після концертів під готелями дівчата стояли ночами, аби лиш побачити Назарія, доторкнутися до нього.

– Вадиме Дмитровичу, давайте згадаємо ще одного гарного співака, котрого незаслужено тепер забули, – Івана Мацялка. Як він божественно співав оту Вашу пісню про дві зорі!

– А пісні про УПА? Мені недавно написала одна жінка з Миколаївської області – просить і благає: якщо би ви вислали мені пісні Мацялка про УПА! Слухай, з Миколаївської області! Пише, я готова заплатити будь-які гроші, тільки знайдіть мені той диск. Я знайшов диск і вислав. Вона мені потім пише, що слухали всім селом і всі були розчулені. Пише: я не знаю, як вам віддячити, ви така людина! І надіслала мені посилкою домашнього вина. Але який теплий лист при ньому! Пише, що з цими піснями відчула себе українкою.

Тому пісня дуже багато може зробити. Вона може відродити генетичний код, який, здавалося б, назавжди загублено. Що ж до Йвана, то він спершу був у гурті «Соколи», а потім – і дякуючи десь мені в тому числі – почав працювати сольно. Одна з перших пісень, що я йому подарував, «Слов’яночка». А далі ті «Дві зорі» і безліч інших. Він був співак ліричного плану. Він, може, не мав якогось колосального голосу, але ота чуттєвість, душевність мали в ньому небесну височінь.

А ось тобі інший приклад. Знаний співак. Вважає себе всесвітньо відомим. Співає мої «Дзвони Лаври». І ніби правильно співає, але нема там душі. Мертве воно. А за фальшем у голосі – і вчинки фальшиві. Був у мене концерт в палаці «Україна». А йому хтось на сто долярів дав більше, і він пішов не до мене, а туди. А потім довідався, що на мій концерт приходив Президент. Боже, як розхвилювався! Волосся рвалось, де лиш не росло! Потім їдемо з ним у ту-таки Лавру. Сторож при брамі спинив нас, бо йому наказали на територію автівок не пускати. А там пройти – два кроки. Що з нашим всесвітнім співаком зробилося! Почервонів. Як накинувся на того бідного сторожа! «Та ви знаєте, хто я?!!» А той каже: «Не знаю». – «Та як?! Та моє одне слово і вас тут завтра не буде!».

Я від здивування оторопів. Кажу: «Спинися, друже, що ж ти його жахаєш, і чим? Звідки ти його звільнятимеш? Він же не банкір, а сторож?!».

Оце тобі талант і той, кому належить. А от Іван Олексійович Мацялко – то був душевний, добрий, гідний чоловік. Шкода. Бачиш, помер і ніхто за тим не обізвався. Бачиш, який несправедливий світ!

Ще одна особистість, близька мені, – Раїса Панасівна Кириченко. Після важкої операції, що перенесла, не було жодного дня, щоб або я їй, або вона мені не телефонувала. Я був той, хто вивів її у той важкий час на сцену. Вона боялася великої аудиторії, у неї були проблеми з ногами, але ми зробили її авторський концерт. Той концерт дав змогу їй після смертельної хвороби ще сім років прожити, і прожити повноцінним творчим життям, записати стільки гарних пісень! А як її любили люди! Особливо сільські. Вона виступає. В клубі – не проштовхнешся, надворі, під клубом – море людей і вулиці довколишні запруджені людьми. Я гордий, що на могилі в неї написані мої рядки з вірша.

– Вадиме Дмитровичу, важко назвати бодай когось із відомих українських композиторів, з ким би ви не працювали. З ким було найцікавіше або незвично?

– Справді, мене доля звела і подарувала щастя творити з багатьма прекрасними українськими музиками. Вважаю, не сповна реалізувався Геннадій Татарченко. Унікальний композитор. Що не пісня було колись – то шедевр. Чого варта одна його «Біла ворона». Ми написали з ним багато: «Гей, ви козаченьки», «Берег любові»… Надзвичайно цікавий композитор. Цікаво творити з Остапом Гавришем. У нас є кілька блискучих, як на мене, пісень. Назву хоча б «Забудеш», «Налий, шинкарочко», «Нам треба жити для добра». І є одна пісня, яку виконує Іво Бобул. Вважаю, що це найкраща лірико-драматична пісня всієї української естради, хоч,  може, це й нескромно з моїх вуст. Так ніхто не годен заспівати ту пісню, як Бобул. Але чомусь він її тепер майже не співає. Пісня зветься «Болить душа». І це знову музика Остапа Гавриша.

Але життя побудовано так, особливо композиторське життя та й поетичне, що є період великої активності, коли щодень чи через день народжуються музика і вірші. А є «мертвий сезон». Так було в Ігоря Поклада, в незабутнього Олександра Білаша. Ніхто не знає, чому раптом Божі іскри пригасають. Чому раптом з’являються у цих дивовижних майстрів речі одноманітні, калькуваті. Так було, на жаль,  і в Гавриша. Колись він народив дуже багато мелодій. Я не відкривач його. Ми познайомились, активно працювали, але велика частина його прекрасної творчості належить моїм колегам-поетам. Є такі композитори, котрі розквітли переважно на моїх текстах. Гавриш – ні.

Разом з тим у мене якось так складалось, що доля допомагала мені підтримувати й багатьох виконавців. Мало хто знає, скажімо, але першим, хто вивів на широку публіку Аллу Кудлай, був я з Климентієм Домінченим. Алла тоді cпівала в хорі. Ми її почули, запросили. Вона виконала «Я до кладочки іду». Потім – «Хлопці кучеряві». Так і народилась українська співачка Алла Кудлай. А це якось зустрічаю її та й кажу: «Аллочко, що ж ти в повен зріст перейшла на російські пісні?». І вона мені признається: «Вадиме Дмитровичу, на українській пісні нічого тепер не заробиш». Я не став сперечатися або щось пояснювати. «Ти, – кажу, – Алло, і на російській не заробиш».

Таку ж історію мав і з Віталієм Білоножком. Однак всім нам суддя – Бог. Я не священик, щоб когось сповідувати чи навертати до розуму. Декому з наших українських співаків сьогодні здалося, що вони ухопили Бога за бороду. Але то не так. Життя – мить. І тільки істинне у ньому не знає забуття.