Один із найстійкіших міфів сучасності – теза, що культура за визначенням аполітична. Відтак спроби ізолювати росію в політичній та економічній площинах не завжди поширюються на культурний простір. Та чи справді мистецтво настільки незалежне, чи це лише черговий інструмент, який вдало грає на руку країні-агресору?

Гра у «маленьку людину»

Минулого року український інфопростір збурила перемога на кінопремії «Оскар-2025» американської комедійно-драматичної стрічки режисера Шона Бейкера «Анора». Нагадаємо, того ж вечора на церемонії вшанування лауреатів золоту статуетку отримав і український документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова. Таке сусідство на п’єдесталі – сюрреалістичний контраст між хронікою геноциду українців та фільмом, що пропонував зазирнути у розваги за лаштунками розкішного життя російських еліт.

Сюжет «Анори» розгортається довкола роману американської секс-працівниці Анори-Ені та сина російського олігарха Вані-Івана. Бурхлива «історія кохання» швидко веде до шлюбу, проте той настільки ж стрімко й анулюється, з ініціативи батьків хлопця. У цій скруті Ені допомагає оговтатися Ігор – підручний хрещеного батька Вані. Він повертає головній героїні обручку і стверджує, що це обітниця нового, кращого життя.

Якщо в Івані втілено класичний конфлікт «батьків та дітей», то ким є Ігор? За фабулою – жертва обставин, а точніше – пішак, змушений коритися людям значно впливовішим та багатшим. Це до болю нагадує горезвісний літературний троп про «маленьку людину» –  наратив, що віками привчав росіян до думки: пересічна людина не має впливу на життєвий перебіг.

Саме «лиха доля» стає спільним ґрунтом для Ігоря та Анори: вона – мігрантка, що виживає в нетрях нью-йоркських стрипклубів, він – «простой русскій пацан».

Юрій Борісов, актор, який зіграв Ігоря, у нинішньому «скрєпно-пропагандистському» російському кінематографі – «своя людина». Його охоче кличуть на знімальні майданчики у проплачені кремлем кінопроєкти про «вєлічіє росії». Зокрема, на головну роль конструктора автомата АК-47 у фільмі «Калашніков» (2020, який знімали і в окупованому рашистами Криму. Як повідомляє британське видання «The Telegraph», Борісов разом із колегою-«соотєчєствєнніком» Марком Ейдельштейном, який зіграв в «Анорі» Івана, показово «світяться» на «патріотичних» російських кінофестивалях.

А лиховісна «Анора» не обмежилася «Оскаром». Її пошанували і благодушні британські кінокритики – престижною премією BAFTA, аж у двох номінаціях, зокрема за кастинг. Під час прямої трансляції з цієї церемонії преміювання ведучий Девід Теннант влучно зіронізував про «російський слід» у проєкті: «Маємо згадати тут «Анору». Казку про дівчину, яка закохується в сина російського олігарха. Де взагалі таких людей можна зустріти? На «Путіндері»?».

Секс, кришталь і кров

Російську мову творці  «Анори» теж наділили «культурною місією».  Вона тут як своєрідна приваблива «екзотика» для закордонного глядача. Завбачливо позбавлена політичного контексту.

Російську вплели у сюжет і творці нині популярного спортивного серіалу «Запекле суперництво» – за мотивами однойменного роману канадської письменниці Рейчел Рід.

Йдеться про одностатеві стосунки у світі професійного хокею. У центрі історії – спортсмени Шейн Голладер та Ілля Розанов. Хокеїсти змушені проходити стадії прийняття власної сексуальності в умовах гомофобної Національної хокейної ліги. Дійство розгортається під час Олімпійських ігор у Сочі 2014 року. Нагадаємо, що за лічені дні після завершення ігор росія вторглася в український Крим окупанти захопили будівлю парламенту автономної республіки, а згодом почалася активна фаза окупації рашистами українського Донбасу.

І навіть попри те що книжка вийшла до повномасштабного російського вторгнення в Україну, її екранізація сьогодні є етично сумнівною. Чи випадково російська мова звучить в кадрі як важливий елемент близькості між героями? Так, серіал фактично романтизує мову агресора. Наприклад, Шейн просить Іллю навчити його російської. А в одній зі сцен після інтимної близькості наполягає повторити російською зізнання у коханні. Ну чим не привід для того ж таки американського кіноглядача душевно зріднитися із росіянином? У соцмережах американці щиро дивуються закликам українців бойкотувати фільм, бо як, мовляв не відчути страждання кіношного Іллі Розанова, який потерпає від гомофобії у власній країні? Саме в цьому і криється проблема підміни понять: те, що подається у романтичному контексті, фактично змінює оптику сприйняття. Глядач зворушено споглядає за «забороненим коханням», проте геть не зважає на те, що країна-агресор починає асоціюватися з довірою і пристрастю, котрі протистоять «похмурим гомофобним реаліям», а не масовим убивствам, ґвалтуванням російськими нелюдами на окупованих територіях України жінок, дівчат, підлітків обох статей і навіть малих дітей.

Виконавець ролі російського хокеїста Коннор Сторрі після успіху проєкту повідав у шоу Сета Меєрса, що до початку зйомок не знав російської. Водночас глядачі у відгуках наголошують на його майстерному влучанні в акцент та іноді щиро дивуються відсутності російського коріння в актора. Коннор Сторрі з гордістю розповідає в інтерв’ю шлях до опанування незнайомої мови. При цьому жодного разу не згадує про злочини країни, яку репрезентує його герой. Комічним і водночас прикрим є епізод шоу, де ведучий назвав рідне місто актора – Одесу в штаті Техас – «найбільш російською частиною штату», на що Сторрі відповів: «Так, майже».

Чому не працює «культура відміни»?

А й справді, чому? Де вона, звична для американської демократії реакція суспільного несприйняття, бойкоту «злоначинаючих»? Схоже, у нашому випадку її просто звіяло вітром. «Анора» та «Запекле суперництво» отримали низку похвальних відгуків на платформах «IMDb» та «Rotten Tomatoes».

Дивна логіка нинішніх прибічників «культури відміни». Якщо медійна людина спричиняє шкоду суспільству – вбивство, залякування, ґвалтування, використання мови ворожнечі – вона заслуговує остракізму. Але якщо з’єднати всі ці пекельні складники в такому собі «культурному коктейлі», назвавши його «загадковою російською душею», можна, виявляється, без зайвого клопоту подавати цю «бормотуху» суспільству як високе мистецтво. І навіть отримувати за це хвалу і премії. Росіяни століттями творили цей міф для простаків: адаптовували, змінювали формати, загортали у новіші палітурки. Довірливий світ і нині ведеться на цю макуху. Згадані фільми – доказ цього. Стара російська гниль, примаскована грою зовнішньо привабливих акторів та соціальними проблемами на кшталт гомофібії чи складних сімейних взаємин, пускає світом убивчі метастази.

Проблема не стільки у способі зображення росіян, скільки в самому факті їхньої присутності. Справжня трагедія не в тому, як саме світовий кінематограф малює обличчя реального ворога цивілізації, а в тому, що він досі надає йому право голосу. Поки війна залишається «гарячою темою», режисери не гидують використати її як паливо для розігріву власної популярності. Чорний піар, загорнений у провокацію, неминуче конвертується. Та чи варто наповнювати каси кінотеатрів грошвою, що тхне смертю? Якщо культура й далі торгує образами агресора заради успіху, вона неодмінно втрачає одну з головних своїх рис – людяність.