Кирило Степанець досліджує українську столицю буквально по вертикалі – від глибин підземних річок і колекторів до дахів найвищих будівель. Його знання про неї – жива топографія пам’яті, втрат і відкриттів. У десятках книжок, творених його власним досвідом: він ходив, лазив, спускався, піднімався, розпитував, документував.

 – Пане Кириле, Ви добре знаєте столицю буквально і метафорично. Яким бачите її образ після війни? Що має залишитися незмінним, а що мусить змінитися докорінно?

– Хотілося б, звісно, щоб змінилися деякі процеси, пов’язані з управлінням, які породжують корупцію. Якщо ми все ж таки виборюємо своє право бути повноправними членами європейської родини, маємо перейняли найкращий досвід у сфері збереження архітектурної спадщини. Щоб місто створювали для людей, а не для забудовників і лобістів великого бізнесу.

А сталим має залишитися те, що Київ – це все-таки Київ. Скільки разів його намагалися знищити за багатовікову історію, але нікому це не вдалося. Точно можу сказати: Київ був, є і буде.

– Досліджуючи історію Києва, Ви вивчали, як місто відновлювалося після Другої світової. Які, на Вашу думку, найважливіші уроки маємо винести з тієї відбудови?

– Найбільше тоді постраждав Хрещатик. Але це, знову ж таки, сталося не через німців: місто знищили не вороги, а свої ж, «рідні» совєти.

От, наприклад, була свого часу в парку Івана Багряного, колишньому Пушкінському, виставка трофейної німецької техніки. А потім усе це просто розпиляли на металобрухт. Я вважаю, що після нашої перемоги варто зробити щось подібне – велику виставку трофейної техніки. У принципі, елементи такого вже є, але потрібно зробити це в більшому масштабі й на постійній основі.

– У воєнні й повоєнні роки наша столиця втратила чимало історичної забудови, зокрема на Хрещатику. Що саме, на Вашу думку, могло б зберегтись, якби підхід до відбудови був зваженішим?

– Хрещатик, гадаю, цілковито зберігся б, якби його не підірвали. У самому місті справді були бомбардування з обох боків, але не настільки руйнівні. Один чоловік писав мені в коментарях, що я маю упереджене ставлення, бо я висловив думку, що німці тоді бомбардували Київ ощадніше, ніж росіяни зараз. Як приклад, він наводив випадок з оперним театром — мовляв, там загинули люди. Але оперний театр тоді бомбардували радянські літаки, і я це йому довів.

Більше того, радянські війська бомбили Київ і напередодні його звільнення. Обстрілювали лівобережні райони, зокрема село Микільську Слобідку, де загинули десятки мешканців. Місцевий архітектор, інженер Болсуновський, встановив на їхню пам’ять меморіальний хрест, але після повернення радянської влади його за це посадили до в’язниці.

Тобто, якби совєти не підірвали Хрещатик, він би зберігся майже повністю. Києву, насправді, «пощастило» і в 1941-му, і в 1943-му: тут не було масових вуличних боїв.

– Але ж була можливість відбудувати Хрещатик таким, якмим він був? Натомість його докорінно змінили.

Так, але його розширили, повністю замінили забудову. По парній стороні збереглося лише два квартали, а по непарній – два флігелі. І все.

– Як співіснувати архітектурі минулого й майбутнього?

– Не так, як це відбувається в Києві, на жаль. У нас повсюди разючий контраст: стара забудова поруч із височезними новобудовами. В Києві вже майже не залишилося збережених кластерів історичної архітектури, навіть фоново їх постійно «перекриває» сучасна забудова. Нова архітектура – всюди. Абсолютно всюди.

– Невже так має бути?

– Не має. Але вже запізно щось кардинально змінювати. Цей процес можна хіба що пригальмувати. Ніхто ж не буде зараз зносити, скажімо, «Хілтон» чи «Хаятт», навіть якщо дуже хотілося б. Вони вже є, і з цим фактом доводиться змиритися. Але потрібно зробити так, щоб таких об’єктів більше не з’являлося, принаймні не поруч із історичним середовищем.

 – А які вулиці або райони Києва, на Ваш погляд, найкраще демонструють органічне співіснування епох?

– Мені дуже подобається вулиця Сагайдачного, а також Михайлівська та її продовження – Велика Житомирська. І вулиця Саксаганського. Там стара забудова межує, загалом, досить органічно з архітектурою новіших епох. На тій самій вулиці Саксаганського, наприклад, можна побачити «сталінки», і вони там не мають вигляд «чужорідних».

А ось бульвар Шевченка –  взагалі унікальний приклад. На ньому буквально в межах одного кварталу можна знайти будівлі 1870-х років, поряд –  початок ХХ століття, потім 1930-ті, 1950-ті, 1970-ті, 1990-ті, «нульові».  Це як жива ілюстрація з підручника для майбутніх архітекторів. І при цьому – це ж не музей, а справжнє місто. Центр. Один із найстаріших і найважливіших міських бульварів.

– Що робити, щоб нове будівництво не витісняло, а доповнювало історичне середовище?

– Насамперед, обмежити висотність. В ідеалі взагалі заборонити нове будівництво в межах історичного міста, чітко визначивши ареали, де така забудова неприпустима. Потрібно зробити класифікацію районів, умовно кажучи, «старе місто», і для кожного встановити свої правила: дозволену висотність, параметри щільності забудови, стилістичні обмеження тощо.

Наприклад, на Академмістечку можна будувати майже все, що завгодно – це логічно. Але в історичному центрі зовсім інша ситуація. Там потрібен чіткий контроль і система заборон, аби захистити міське середовище, його ідентичність і масштаб.

– Чому так важливо зберігати непомітні, але справжні частини міста?

– Бо саме ці частини формують те, що називають «фоновою забудовою». Коли ми говоримо навіть про збереження пам’яток світового значення, таких як Києво-Печерська лавра чи Софія Київська, то йдеться не лише про самі пам’ятки, а й про містобудівне середовище довкола них.

«Фонова забудова» – це можуть бути дво- або триповерхові флігелі, можливо, без багатого оздоблення чи архітектурної виразності. Але всі разом вони створюють атмосферу, той міський ландшафт, який і є обличчям міста. Якщо поїхати, скажімо, до будь-якої з європейських столиць із добре збереженою архітектурою, наприклад, у Париж, то там основа забудови складається не лише з архітектурних шедеврів, а й із другорядних об’єктів. І саме це поєднання створює відчуття цілісності, гармонії, спадкоємності.

Коли ж «фонова забудова» знищується, під приводом того, що вона «нецінна», – на її місці з’являється архітектура, яка дуже часто не має жодного зв’язку з навколишнім середовищем. У результаті навіть архітектурні шедеври, навіть об’єкти національного значення на тлі хаотичної нової забудови мають недоречний вигляд або просто втрачаються.

Ця проблема виникла не сьогодні й не вчора, вона тягнеться ще з радянських часів. Наприклад, у збереженому ансамблі кінця XIX – початку XX століття, буквально навпроти будівлі оперного театру, було зведено типовий панельний будинок для Академії наук, який повністю зруйнував вигляд кварталу. А потім, у продовження цього з’явився проєкт «Київпроєкт» на сусідній вулиці Богдана Хмельницького. Це й є приклад того, як бездумне ставлення до фонової забудови змінює весь вигляд міста і, на жаль, не на краще.

– У чому полягає справжня автентичність міста?

– В його архітектурі, у предметах і деталях, на які ми часто не звертаємо уваги. Це можуть бути старі електричні стовпи, ліхтарі, міські годинники, дерева, що ростуть тут десятиліттями, або навіть артефакти, які залишилися від попередніх епох. Вони своєрідні носії пам’яті, що зберігають дух міста, його історію, його традиції.

Справжня автентичність –  не лише в масштабних об’єктах, а й у дрібницях. Саме деталі створюють унікальне відчуття місця, дають змогу людині відчути, що вона «вдома», що місто має власну неповторну ідентичність.

– А «підземний» Київ має потенціал історичної спадщини чи ресурсу для сучасного міста?

– Потенціал цей справді великий, але, на жаль, він майже не використовується. Одне, це романтика досліджень, прогулянки підземеллями, інше – реальне функціональне використання цих просторів. Якщо говорити про життєві чи соціальні потреби, наприклад, навчання, роботу, укриття, то більшість наявних підземних об’єктів до цього просто не придатні.

Це простори, які потрібно створювати або перебудовувати з нуля. Ми ж не можемо взяти, умовно, каналізаційний тунель і поселити туди школярів, аби вони там навчалися. Тобто підземний простір як ресурс існує, але потребує сучасної інфраструктури, адаптації та осмисленого підходу. І водночас – це частина історичної пам’яті, яку теж варто зберігати та інтегрувати в нові проєкти.

– Ви досліджували Чорнобильську зону – цей простір, що залишився без людей. Можна тут провести паралелі з виглядом наших зруйнованих рашистами міст?

– На мою думку, це дуже різні історії. Мені доводилося бувати в містах, зруйнованих війною, – давно і не в Україні. І, чесно кажучи, тоді це не сприймалося так гостро, бо не було особистого зв’язку, особистої трагедії.

Тепер ситуація геть інша. Так, Чорнобиль – це теж трагедія, але час зробив її трохи інакшою. Ця рана досі болить, але все ж таки вже взялася певним рубцем. І той рубець – це, зокрема, трансформація зони у щось інше. Перед повномасштабною війною Чорнобиль поступово перетворився на об’єкт інтересу, навіть розваги. Туди їздили тисячі туристів, і зона, даруйте, набирала вигляду радше екстремального «Діснейленду».

Звісно, абсолютно неможливо уявити, щоб хтось сприймав якесь із зруйнованих українських міст у подібному виді. Ця війна – глибоко особиста, жива, болюча.

– Яке, на Вашу думку, головне завдання краєзнавців і дослідників міста в умовах повоєнного відновлення?

– Для себе я вже маю певний план: коли все це закінчиться, хочу створити мартиролог пам’яті загиблих. Це, зокрема, історії людей, які віддали своє життя за країну, а також ініціативи, пов’язані з перейменуванням вулиць на їхню честь. Хоча, будемо чесними, для всіх вулиць точно не вистачить.

Наприклад, мій близький приятель загинув у березні 2022 року, внаслідок ракетного удару по ТРЦ «Ретровіль» на Виноградарі. Його буквально розірвало на шматки. Його батьки – і я допомагав –  з великими труднощами добилися перейменування маленької, нікому не відомої вулиці в промисловій зоні на Лівому березі на його честь. Це важко, це емоційно, але це важливо.

Увічнення пам’яті має бути, й мені особливо близька ідея робити це не формально, а з прив’язкою до місць, де ці люди жили, працювали, вчилися. Пам’ять повинна мати локацію.

Окрім того, має бути ще й інший мартиролог – архітектурний, коли хочете. Ми втратили величезну кількість об’єктів забудови: житлових будинків, шкіл, церков, старих історичних споруд. На початку війни я навіть намагався вести щоденник, фіксувати всі руйнації, але згодом просто збився, бо їх стало надто багато.

Часто доводиться чути, що Київ, мовляв, веселий, легкий, «столичний», має якісь привілеї. Але це не так. Не хочеться мірятися болем, кожне горе є горем, незалежно від масштабу. Але й про Київ не варто забувати. Йому «перепало» і в перші дні, і згодом, і досі. Кияни також живуть у війні, втрачали, втратили і продовжують втрачати.

Тому для краєзнавців і міських дослідників завдання одне – зберегти пам’ять. І людську, і просторову. Зробити це гідно, чесно, з прив’язкою до реальності, а не до офіційних довідників.

– Як би Ви, буквально у кількох словах, сформулювали «архітектурне послання» Києву майбутнього?

– «Вибачте, ми зруйнували багато, але, все ж таки, щось зберегли».