Знані науковці, виховані у радянській парадигмі світу, та викладачі (здебільшого, шкільні), дбайливо виколисані на їхніх наукових роботах, чомусь вважають, що найкращий спосіб зацікавити учня/студента твором з української літератури – викликати співчуття до автора.

Внаслідок такого спотвореного зображення картини реальності серед молоді формується стереотип, що українська література і її доблесні представники – це про сльози, бідняцтво, кріпацтво, ранню смерть. А ця ланка зіпсутого телефону породжує нову, «мемну» хвилю дезінформації. Так, нерідко можна зустріти «тролінг» життєпису українського письменника XIX – XX ст.: «Народився, померли батьки, захворів. Кріпакування, перша збірка, хвороба. Друга збірка, звільнення з кріпацтва, злидні, хвороба, третя збірка, смерть».

І найбільше од такого «вчителювання» страждають двійко з «платинового тріумвірату» української літератури: Шевченко та Леся Українка. Франка рятує «вічне революціонерство», однак про його святу віру замолоду в соціалістичні мантри чомусь теж замовчують. Хоча, як на мене, в цьому вся прикраса ревного патріотизму Каменяра: він до нього прийшов усвідомлено, переконавшись у маразмі «лівізни».

«Нова ґенерація» педагогіки та літературознавства почала зароджуватися відносно нещодавно. На мій погляд, їй не більше двох десятиліть. Як і однойменне явище в літературі, вона відразу почала знищувати старі шаблони. Взялися, як і Михайль Семенко, за Шевченка. А от його гідну колегу і «багатшу сестру» (з точки зору вартості банкноти, на якій зображена) чомусь доволі довго тримали у затінку. Маю на увазі «чи не єдиного мужчину на всю новочасну соборну Україну» Лесю Українку.

Що пам’ятаємо із шкільного курсу літератури? Народившись, захворіла, написала «Лісову пісню» і ще щось там, нездужала, померла. Була надзвичайно нещасною, бо хворіла. Писала через «пекельні борошна» («прівєт» російським ІПСО), бо хворіла. Особливо вигадливі, із невиліковним діагнозом «СеРеСеРе головного мозку» й надалі величають її «буревісником соціалістичної революції», бо вона не лише перекладала твори Карла Маркса (у 1902-ому переклала українською «Маніфест комуністичної партії»), а й була 1896 року співорганізатором «Групи українських соціал-демократів».

Деякі факти, безумовно, правдиві, однак інтерпретація кульгає. Більшу частину життя письменниця подолала пліч-о-пліч із невиліковною хворобою – туберкульозом кісток, але її мандрам позаздрили б фани програми «Орел і Решка».

Певна річ, більшість цих подорожей пов’язані із лікуванням (радше сказати, полегшенням болю), однак, приміром, у Відні разом із мамою вона любила за обідом випити пива та почитати німецькі газети, а ввечері відвідати опери Вагнера чи Верді. Італія, Єгипет, Болгарія, Угорщина, Естонія, Грузія – уявіть, яким би тревел-блогером була б Леся у ХХІ столітті! До слова, Сакартвело стала останнім її прихистком: тут, у затишному маленькому Сурамі, Леся-Лариса назавжди позбавилася болю. Ця країна займала особливе місце в серці поетеси: кохання до неї, до грузинської мови (та, власне, і до себе) прищепив студент Нестор Гамбарашвілі, який квартирував у київському будинку Косачів. Вона ж його у відповідь учила французької.

Мови взагалі були Лесиною «фішкою»: окрім слов’янських (української, російської, польської, болгарської), знала також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину. Бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема твори Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марії Конопницької, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Ади Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера. Банальністю було б сказати, що Леся, мов за заповітом Шевченка, «і чужому научалась, й свого не цуралась»: її нестримної енергії вистачало не лише на пізнання мов, а й на модернізацію рідної: до прикладу, її перу належать неологізми «напровесні» та «промінь».

Втім, поспілкуватись із її нащадками в Україні, а тим більше на Волині, не вийде: вони закордоном. До того ж – усі непрямі. Як відомо, письменниця своїх дітей не мала. Її особисте життя – навіть не американські гірки, радше це низхідна крива. Згаданий Гамбарашвілі не відповів їй взаємністю, Сергій Мержинський у ніч своєї смерті доручав Лесі доглянути за дівчиною, яку кохав, а перший та єдиний шлюб із Климентом Квіткою радше нагадував співпрацю двох колег, які раптово вирішили «заштемплювати» паспорти одне одного: їхня спільна робота зі збору та запису кобзарських пісень вилилася в двотомник «Мелодії українських народних дум», виданий Філаретом Колессою у 1910-му та 1913 році. Вона нехтувала власним лікування в Єгипті, доглядала за чоловіком і латала його (а тоді вже – їхні) злидні своїм приданим – вісьмома тисячями рублів. Аби зрозуміліше, це 3 викуплених з кріпацтва Тараси Шевченки та ще 500 рублів на щось. Навіть цей залишок був солідним статком на ті часи.

І ви, певне, не здивувалися, якби дізналися, що Леся Українка (виконавиця на той час суто чоловічої ролі в сім’ї) стала однією з найвідоміших емансипаток та феменісток, хоча… такою вона ніколи не була. Ну, тобто була, але не «програмною» (це нива Ольги Кобилянської), а духовною. У її творах сильна духом жінка завжди перемагала слабкого чоловіка. Вінчатися ж Леся відмовлялася. Насамперед тому, що не хотіла чути в церкві те знамените: «Да убоится жена мужа своего».

І коли копирсатись у білизні 150-річної давнили, як же детальніше не розглянути «взаємоконтакт» Лісової мавки із Гірською орлицею. І донині дослідники Лесі Українки по-різному трактують зміст її листування із Кобилянською, що, в свою чергу, виводить їх до різних висновків про стосунки письменниць. Найбільш логічний (з моєї точки зору) подає Оксана Забужко (дозволю собі процитувати): «Це не лесбійський сексуальний дискурс, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський, […] і автентично український». Забужко також наголошує, що письменниці так ніколи й не перейшли на «ти».

Іще не забули про «буревісника соцреволюції»? Леся Українка прихильно ставилася до тодішніх модних серед прогресивної інтелігенції соціально-демократичних рухів, але до жодної партії не входила. Серед її кола було немало марксистів, але це аж ніяк не впливало на її ставлення до їхньої «біблії» – марксівського «Капіталу»: «Читати його не можна, – писала Леся сестрі. – Чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium (нова євангелія) все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».

А хочете іще цікавинку? Ніякий «Маніфест…» вона не перекладала! Так, автор суперечить сам собі, але не міг же я нахабно обірвати інтригу вже на початку словами «начебто» або «ніби».

Передавши марксисту Миколі Ганкевичу українськомовний варіант маніфесту, Леся зазначала у листі до Михайла Павлика, що переклад зробила не вона, а її друзі з Києва: «Я лишила Ганкевичу скілька рукописів моїх товаришів із України». Однак маніпулятивне прочитання іншого листа на цю тему до Івана Франка дозволило в радянський час приписати переклад «Маніфесту» саме Лесі Українці.

І оскільки головну справу зроблено – принизили почуття «пролетариев всех стран», можна ще уявно плюнути в їхню уявну пику, і навертати до кінця.

Парадокс, але в ті роки, коли смерть перемагала в боротьбі за Лесине тіло, минали її найпродуктивніші роки в Грузії. Саме в Кутаїсі воназа 10 днів створила легендарну «Лісову пісню». А невдовзі у містечку Хоні закінчила не менш важливу драму «Камінний господар». Це була перша інтерпретація образу Дон Жуана, яку створила жінка.

Леся Українка говорила, що не боялася смерті, але найбільше її лякало впасти в маразм. Її побоювання не справдилися: навіть при смерті вона диктувала матері сюжет нової драми.

… Труну із тілом письменниці перевезли до Києва. Жодних промов не було ‒  заборонила влада. Домовину Лесі Українки несли на руках шестеро жінок – Лесині подруги та відомі громадські діячки. Попри дорікання од сучасників, що вона писала багато драм на античні теми (хоча її Давня Греція, захоплена Римом – насправді Україна, а в драмі «Вавилонський полон» говорила про поневолений український народ), в ногах її, від прихильників серед національної інтелігенції, стояв вінок із написом «Ясній провідній зорі».