У своєму житті я мала лише трьох людей, яких із упевненістю можу назвати своїми друзями. Двоє з них досі зі мною і я безмежно щаслива, що знайома з такими прекрасними людьми. Але цього разу мова йтиме не про них. Я розкажу про людину, із якою нас роз’єднала війна. І це буде останнє, що я напишу про неї.

Ми з Лізою познайомилися у віці семи років. Я, напевно, завжди пам’ятатиму цей день: це сталося одного літнього вечора, не послухавшись батьків, я вийшла із двору та побачила на відстані кількох хатин велику білу автівку, а поруч із нею – дівчинку приблизно мого віку. Я була сором’язливою дитиною, тому, замість того, щоб підійти до неї, просто стала безцільно ходити поруч. Врешті-решт, роками потому, це стало для нас звичною ситуацією: коли ми сварились (а робили ми це досить часто), то так само блукали поблизу, доки хтось не здасться та не піде на примирення.

Того доленосного вечора саме вона була тією, хто підійшла першою. І ми зрозуміли, що наші життя змінилися. В якийсь момент я крикнула їй залишатися на місці та шмигнула у дім, а за кілька хвилин вийшла із жменею цукерок «Ромашок», які стягнула з обіднього столу. Виявилося, що Ліза також живе недалеко – «через два будинки і гараж», як ми любили говорити. Так ми до самої темряви стояли під куполом з вишень, говорили, сміялися, та по черзі бігали по смаколики.

На тому самому місці ми зустрічалися ще незліченну кількість разів. Мій батько навіть поставив там лавку, щоб ми мали місце, де посидіти. Хоча ми були геть не посидючі. «Зустрінемося на лавці», – казав хтось із нас, і з цього завжди починалися неймовірні пригоди. Насправді, складно описати словами, наскільки я вдячна Лізі за присутність у моєму житті. Адже кожен щасливий спогад, починаючи з моменту нашої зустрічі, так чи інакше пов’язаний з нею.

Ми разом росли, припускалися помилок, вчилися жити. Надзвичайно багато сміялися, трохи менше плакали. Лізі були присвячені всі мої листи на уроках англійської, коли завданням було написати найкращому другові. Хоча, якщо чесно, я не впевнена, що ми були саме «друзями». Швидше, сім’єю. Вона була єдиною, кого в моєму домі чекали без запрошення, а прокинувшись зранку, можна було побачити, як вона вже говорить на кухні з моєю мамою. Я святкувала з її родиною свята, їздила в ліс на шашлики. В якийсь момент ночувала у них частіше, ніж вдома. У шкільний час ми могли не бачитися тижнями, але щойно літо наступало на п’яти – ставали нерозлучними. Це найцінніший час мого життя, який я згадую лише з теплом. І я впевнена, що він не був би таким без Лізи.

А потім настало 24 лютого 2022 року. Моє місто окупували. Було складно. Та попри це ми продовжили бачитися з Лізою. Майже щодня ходили одна до одної грати в карти чи «Аліас», скачану на телефон, бо це було єдиною розвагою у дні без зв’язку. Ми підтримували одна одну, як могли, дуже багато говорили і вірили, що скоро війна закінчиться. Але йшли місяці, а чужий російський прапор продовжував майоріти на головній площі нашого українського міста. І тоді я вирішила поїхати звідси. Досі шкодую, що тоді не обійняла Лізу сильніше, в нашу останню зустріч. Бо не думала, що вона виявиться останньою. Я багато разів кликала подругу із собою, але вона зробила свій вибір – залишитись.

У нас ніколи не було досвіду дружби на відстані, тож це стало непосильним випробуванням. На жаль. Тепер це зовсім інша людина, не та, яку я знала, а контакт із нею назавжди втрачений. І хоч я не маю бажання його відновлювати, досі продовжую називати її «моя Ліза» і зберігати невимовну вдячність за кожен день, проведений разом. В іншому житті.