У Берліні весна — зелена, квітуча, і, як заведено в добрій європейській традиції, нервова. Зал Бундестагу теж буйно квітував емоціями: 6 травня голосували за новообраного канцлера Фрідріха Мерца, якого під переможну музику вивели з кулуарів на сцену великої політики. Але щось пішло не так. У першому турі Мерц… не пройшов. Не вистачило шести голосів. Шести. Як кажуть у самій Німеччині, eine historische Schlappe — «історичний ляпас».

Для країни, яка гордиться своєю політичною пунктуальністю більше, ніж годинниками Junghans, (хоча й не соромиться доводити зворотнє з кожним запізненим потягом) такий провал — не просто збій. Це сигнал: у машині щось стукає, а майстер найближчим часом не з’явиться.

Чому йому не аплодували стоячи

Фрідріх Мерц — це такий собі корпоративний німецький ліберал старої школи. Трохи холоднуватий, дуже риторичний і надмірно переконаний у власній правоті. Лідер ХДС, що за останні роки еволюціонувала від меркелівського поміркованого центру до партії, яка не цурається флірту з правим флангом. Саме цей флірт  із «Альтернативою для Німеччини» (AfD) і став тією кісткою, що застрягла в горлі не тільки опозиції, а й його власної коаліції.

Публічні намагання дистанціюватися від AfD не змили минулих гріхів. Занадто свіжі спогади про регіональні голосування, коли ХДС Мерца тихцем підмахував ініціативи разом із ультраправими. В Німеччині, де постнацистська політична етика — майже релігія, таке не прощається легко. І як результат — провал у першому турі голосування за канцлера, якого ж нібито підтримує парламентська більшість.

Більшість є, чи не так?

Формально — так. Коаліція ХДС/ХСС разом із СДПН має хитку, але реальну перевагу. Проте політична арифметика — одне, а партійна дисципліна — геть інше. Провал голосування — це не просто «чиясь помилка». Це усвідомлений демарш. Депутати (а їх не один і не два) не проголосували або утримались, щоб запевнити: ми не є статистами в театрі одного актора. Іронія в тому, що Мерц, який обіцяв «повернути стабільність», у свій перший же день продемонстровав, наскільки глибоко «Світлофорна коаліція» Шольца закопала німецький політикум і затрамбувала кризами.

Німецькі медіа не змусили чекати на реакцію. «Die Zeit» пише про «історичний розкол», «Spiegel» — про «першого канцлера без парламенту», «Bild» — як завжди, про щось між зрадою і кінцем світу. А фондовий ринок, звісно, трохи сіпнувся. DAX пірнув вниз, інвестори погладили свої портфелі і сказали: «Гансе, це ми даремно?».

Політична нестабільність у найбільшій економіці Європи — не внутрішній сюрприз, а континентальний землетрус. Тим часом тут починає пахнути проблемами. Якщо вже в першому голосуванні Мерц не зміг втримати свою більшість, то що буде, коли на голосування вийдуть законопроєкти про реформу міграційної політики? Про додаткове фінансування Бундесверу? Про кліматичні квоти? Це буде справжнє політичне багатоборство: з перестрибуванням через амбіції, бігом із перешкодами з боку лівих і метанням відповідальності в опозицію.

Найбільший ризик — що коаліція перетвориться на вічне поле компромісів, а не на ефективний інструмент управління. Німеччина вже була в такому стані — під завісу правління Меркель, коли її «велика коаліція» нагадувала більше стару родину, яка живе разом з інерції. Але тоді був досвід, дипломатія і легендарна витримка канцлерки. У Мерца всього цього поки що немає. Є лише амбіції, агресивна риторика і… «пляма» першого провалу.

Україна

Вона для Мерца — не питання моралі, а питання геостратегії. Він один із тих європейських політиків, хто чітко окреслює Росію як загрозу. Але знову ж: питання не в риториці, а в стабільності.

Чи буде нова коаліція послідовною у військовій підтримці України, коли в ній — частина лівих, які все ще мріють про переговори? Чи знайде Мерц сили протиснути нові пакети допомоги, коли його власні депутати голосують за нього як за щось «на розсуд»? Чи вистачить політичного капіталу, щоб тримати Берлін серед лідерів антипутінської коаліції, а не в її шлейфі? Питань наразі більше, ніж відповідей. Україні варто тримати руку на пульсі, бо політична нестабільність у Німеччині — це не просто ризики для Києва, а можливий каталізатор для нової європейської фрагментації. Те, що сьогодні Мерц став канцлером — це не крапка, це кома. І далі буде важче.

Фрідріх Мерц — канцлер без «медового місяця». Його шлюб із владою почався зі сварки. Його команда вже показала, що готова кидати тарілки. А ми при цьому маємо сидіти на дивані з кавою й надією, що до розлучення не дійде.

Як журналіст і тимчасовий мешканець Німеччини, який не раз бачив, як велика європейська політика буксує на дрібних «его», дозволю спрогнозувати: ця коаліція не буде довгою, якщо не навчиться грати командно. Мерца не врятує «перестановка кольорів», і в разі недомовок та німих, «шестиголосих» протестів, на цю коаліцію чекатиме доля «світлофорної».

А Україна має навчитися отримувати своє не завдяки «великій дружбі», а завдяки стратегії, чітким запитам і безперервному тиску.

Бо, як показав Мерц, навіть у найбільшій демократії Європи голоси іноді мають власну думку. І це вже майже надія.