Напередодні вечора пам’яті Леся Танюка, в ніч з 14 на 15 жовтня, він мені приснився і сказав на прощання кілька речень, фактично, на мою підтримку. Не пригадую, чи снився він раніше, бо за останні 12 років відійшло стільки близьких і дорогих мені людей, починаючи від тата, що ні душа, ні пам’ять не втримує/не витримує. Не знаю, чому саме тепер. Може, думки про той пам’ятний вечір. Може, поїздка на Байкове за два дні до цього на могилу Віталія Шевченка, який помер у вересні. А його свіжа могила – метрів через 50-60 по діагоналі навпроти могили «воїна честі» і «лицаря культури». Так написано на козацькому хресті над могилою Леся Танюка…

За три дні до його смерті, не знаючи, що він лежить у Феофанії, відгукнувся кількома реченнями на матеріал Мирослава Мариновича «Лесь Танюк. Самовидець сучасності», відзначивши його роль у моєму житті. Наступного дня передзвонив на домашній телефон Танюків. Ніхто не піднімав трубку. Зателефонував на мобільний Леся Степановича, але в слухавці почув голос пані Нелі. Попри все, сподівався ще зустрітися, бо вже потрохи почав виходити в місто після першої операції. Не міг подумати, що Леся Танюка не стане через два дні. Але його життя безперервне, в іншому вимірі. Тепер у нього інший ранг: він став ще однією важливою і неповторною частиною української історії. Свої сторінки він вже написав і нехай спочиває з Богом. Нам – пам’ятати і писати свої сторінки.

Раніше я вважав, що ми познайомилися в серпні 1974 року. Але Неллі Корнієнко уточнила, що це було на 6 років раніше, в липні 1968 року, коли група дисидентів зібралася в 10-денний похід Чорногорою, який починався, фактично, з хати моїх батьків у Яремчі. Більша частина рушала з Яремча: Іван, Льоля та Надійка Світличні, Іван Русин, Оленка Антонів, Раїса Мороз, Микола Рачук… А вже десь під Попом Іваном до нас приєдналися Танюки. Можливо, через це моя пам’ять заховала момент знайомства.

Зате дуже пам’ятною стала яремчанська зустріч 1974 року, з Нелею Миколаївною і ще, здається, школяркою Оксаною. Мене, тоді зовсім юного студента Дрогобицького педінституту, вабила до нього постійна присутність духу, переконаність у нашій національній рації, оптимістична налаштованість, яка не залишала часу на вагання і сумніви. Він ніколи не панікував, навіть коли кагебісти вели стеження. Казав – треба виставити чати і не звертати уваги, але робити своє. Часто любив повторювати: якщо замахнувся, то вдар (і це «р» в кінці було тверде і переконливе), а як не можеш вдарити, то не замахуйся.

Я мав щастя працювати роки пліч-о-пліч з Лесем Танюком і розкіш спілкуватися з ним упродовж десятиліть. Коли вивчав французьку у Дрогобичі, він запропонував мені листуватися цією мовою. Я радо це підхопив, бо сам у роки «залізної завіси» намагався створити довкола себе мовну атмосферу, для чого намагався розмовляти французькою не лише на парах, але й у коридорах, навіть у гуртожитку.

Здається, Лесь Степанович запропонував мені тему для курсової роботи на третьому курсі «Українські і російські переклади П’єра-Жана Беранже», яка на міжвузівській конференції у Львівському університеті імені Івана Франка була відзначена якоюсь грамотою. Цією роботою тоді зацікавився професор цього університету Остап Августович Домбровський і навіть запросив мене додому… А Лесь Танюк стимулював мене, щоб я доопрацював цю роботу і навіть дзвонив у журнал «Всесвіт», щоб її опублікувати.

Кілька разів бував у їхній московській квартирі. Пригадую, в 1976 році на 4-му курсі мене заїла хандра, не хотілося жити. Я вирішив зникнути, нічого нікому не сказавши. Взяв квиток на поїзд «Трускавець-Москва» і вирушив туди. Відразу до Танюків – попри несподіваність візиту, планка їхньої гостинності була настільки високо піднята, що я не відчував дискомфорту. Тиждень, проведений у Москві, фактично, у дисидентських колах, у перегляді його постановок, до яких він сам писав гострі сатиричні вірші з прямим натяками на радвладу, не забудеться ніколи. А у 1981 році побував на поставленому Лесем Танюком у МХАТі мюзиклі «Принц і жебрак» за Марком Твеном, до якого він написав гостросатиричні куплети… У ті часи лише в кількох приватних квартирах (крім нашої батьківської хати) я міг обговорювати заборонені теми – від мови до майбутньої незалежності України. І серед таких опозиційних кухонь була квартира Танюків біля стадіону «Локомотив» на вулиці з дивною для мене назвою «Большая Чєркізовская»…

Наша київська зустріч сталася несподівано десь восени 1986 року. Цей чорнобильський рік став роком нашого приїзду до Києва: він, власне, повернувся з Москви у червні, а я приїхав із Закарпаття, де тоді працював, – у жовтні. Я мало що очі не протер – чи це справді Танюк у самісінькому центрі Києва, у скверику між Хрещатиком, Прорізною і Пушкінською, де пізніше з його ініціативи і його зусиллями буде встановлений пам’ятник Лесеві Курбасу?

Лесь Танюк мав надзвичайну здатність довіряти людям. Не знаю, може, в комусь і помилився, але багатьох-багатьох людей така довіра підтримала і вивищила – до самих себе справжніх. Коли він запросив мене в Комітет з питань культури, в якому я почав працювати ще за СРСР, але при першому демократичному скликанні Верховної Ради – з 4 вересня 1990 року, я сам собі менше довіряв, ніж він мені. Я думав, чи справлюся з роботою. А він у мене вірив – і не тільки, а просто терпляче вчив мене і пояснював всяку всячину як мудрий наставник.

Ми дуже тісно співпрацювали, настільки тісно, що і в Комітеті, і в театрі були заздрісники. Щось я не помічав, а дещо відчував на власній шкірі. Не знаю, чи була брудна провокація проти Леся Степановича у грудні 1992 року простим збігом, але її автори розкидали по парламенту листівки, що Танюк – агент «Тарас». То був час протистояння між «Народною радою», де він був заступником, й одіозною групою «239», а також час його «воєн і боїв» з ректорами Інституту культури та Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів культури…

Одного разу він завів мову про депутатський мандат. Мовляв, чи не пора Тобі подумати про це? Я був дуже здивований цим і сказав, що ще не готовий до депутатства. Я був не готовий, а він знав, що я готовий, але вважав, що таке рішення має приймати сам суб’єкт на ймення Тарас Марусик.

Лесь Степанович залишається для мене зразком, мірилом, по якому я міряю якісь складні для себе ситуації. Я вчився в нього опору, обстоювання честі й гідності, національної й особистої. Мені здається, ми були з ним на одній хвилі. Тепер я розумію це ще більше. І так, як він, наскільки мені це вдається, намагаюся допомагати і підтримувати різних людей та їхні ідеї.

Здавалося, що він на такій висоті, що в нього немає конкурентів чи, принаймні, амбіцій. Бо одне з його гасел – підтримувати все вартісне в українській культурі. Тому він дуже легко дбав про здобутки інших і повернув в кровоносну систему української культури (разом із Неллі Корнієнко) Леся Курбаса. Пригадую, як мене вразили вперше почуті з його уст слова Леся Курбаса з його режисерського щоденника:

«Власне, все моє життя – підйоми світлого стремління, віри і сили, в чергу з ніччю безвілля, коли чернь моєї душі бере верх і править державою Леся Курбаса і після тридцяти вирішальних змагань, коли темне перемагало, – я все таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, яка вміє бути свідомістю моря, хмар, гір, нації, людини взагалі. Сказано десь: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропадає. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі вона до нас повернеться. На її світло ми будемо йти – навіть наосліп і навпомацки. Бо те, що просовує нас – це бажання вищого стану».

* * *

У монографії про свого вчителя, актора і режисера Мар’яна Крушельницького Лесь Танюк наводить діалог між ним і Крушельницьким: «– У Вас така ясна голова, а Ви до цих пір нічого не зробили! «Березоля» не створили, «Лиха з розуму» не написали, навіть ще не одружилися! Це ж марнотратство! Вам скільки років? – Двадцять п’ять. – З чого Ви тішитесь? Адже у Вас залишилось якихось нещасних тридцять! Вже нічого не встигнете! Скандал! Котра година? – За чверть дванадцята. – Ось! Замість того, щоб спати, йдіть і придумайте до ранку ще один спектакль… Тоді, може, й устигнете щось у житті зробити…»

Слава Богу, доля відміряла Лесеві Танюку більше і не помилилася. Він до останнього подиху життя ретельно дотримувався настанови Крушельницького, тому й встиг залишити свій вагомий лицарський слід на культурній і політичній карті України. До своєї титанічної праці ставився як до буденної речі і з гумором відповідав на запитання, як усе встигає: «Як не п’ю, то гуляю, а без діла не сиджу». Перед відходом у вічність видихнув «Закінчую»…

Одним словом означити, ким був Лесь Танюк, неможливо. Він належить до когорти тих діячів, які не лише знають, що треба робити, але й діють – незалежно від обставин, а то й наперекір обставинам. Як сказано в одному з його віршів, «Не буде вітру. Слід гребти руками». І гріб невтомно. Людина, готова заради України до співпраці, не йшла на компроміси з честю й совістю, тому в нього був постійний конфлікт із системою, тому й вистави його закривали, затримували, а то й не виплачували зарплати, звільняли з роботи.

Будучи одним із засновників Клубу творчої молоді (КТМ), він зміг у цьому об’єднанні реанімувати духовні й інтелектуальні сили української нації, яка відходила від трагічного лихоліття Голодомору, цілеспрямованих репресій і Другої світової війни. Це було своєрідне міністерство культури, альтернативний український уряд – хоча без фінансування, але з ідеями та спробами їх утілити. Лише у мистецькій секції, яку очолювала Алла Горська, нараховувалося, як згадував Лесь Танюк, близько 800 осіб. Членами КТМ були знакові діячі непідлеглого українського світу, чимало з яких режим пізніше кине у в’язниці, а декого «ліквідує». Так, Василя Симоненка й Аллу Горську вбили «на волі», а Василя Стуса – «в ув’язненні».

У 1962 році комісія КТМ у складі Танюка, Горської та Симоненка вирішила перевірити інформацію про масові поховання жертв сталінських репресій у Биківні. Те, що вони побачили там, їх шокувало: діти грали у футбол дитячим черепом, у потилиці якого зяяв отвір від кулі. Невдовзі Василь Симоненко відгукнеться віршем «Пророцтво 17-го року», де є такі рядки: «На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил».

Можливо, биківнянська експедиція була останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння комунопартійних бонз УРСР. І до заборон вистав, які створював Лесь Танюк (наприклад, за п’єсою Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» у Львові зі сценографією Алли Горської), постійного тиску і залякувань (в Одесі на нього був замах, як він розповідав в одному з інтерв’ю) додалася вимушена еміграція до Москви. Ще залишаючись у Києві, на початку 1964 року він записав: «Для мене минулий рік був роком випробувань і поразок. Зняли три вистави, заборонили дві збірки поезії, вкрали з сейфу готову (майже) монографію про театр, розігнали студію, погроза незахистом диплома… Крім усього, 1963 – рік смерті Крушельницького, і таким увійшов у моє життя – назавше…».

У Москві атмосфера була не такою, як в УРСРівському заповіднику. Він ставив спектаклі в Центральному дитячому театрі (ЦДТ), МХАТі, театрах імені Станіславського та імені Маяковського, але і там недремне око КГБ пильно стежило за його діяльністю. Як наслідок – зміна театрів, але не принципів.

Завдяки чи всупереч переслідуванням, вставлянням палиць у колеса Лесь Танюк реалізовував себе і як поет, і як перекладач із низки мов, і як упорядник та популяризатор творчої спадщини Миколи Куліша, Леся Курбаса, Мар’яна Крушельницького, Йосипа Гірняка, і як сценарист, і як автор сотень публікацій та циклу телефільмів про репресованих діячів культури «Розстріляне відродження».

Справжнім подвигом було ведення впродовж 50 років щоденників, задуманих на 60 томів, що стали, за словами Мирослава Мариновича, «хронологічним «зрізом» епохи», «цілими пластами золотоносної руди, які раптом вийшли на поверхню на зрізі гори». Пригадую, як Лесь Танюк ретельно збирав матеріали для своїх записів. Наприклад, будучи головою Комітету з питань культури та духовного відродження, він щодня робив копії всіх листів, які надсилав за своїм підписом, і всіх важливих відповідей. І щовечора (чи щоночі) знаходив час робити детальні нотатки за день.

До речі, за допомогою Леся Танюка та його «Щоденників» я встановив дату, коли познайомився з дружиною. За плином часу точний день забув, але пам’ятав, де і за яких обставин це трапилося. А діялося це в Будинку вчених у морозному січні 1988 року на одному з «Київських театральних вечорів», які вів Лесь Танюк і де він читав чотири заборонені тоді вірші Василя Стуса. Точну дату нашого з дружиною знайомства вказав щоденниковий запис…

Не можна не згадати про його послідовний антикомунізм. І ця тема залишається досі актуальною, хоча ще в 1991 році він був одним із ініціаторів заборони КПУ, а в 1995 році очолив Всеукраїнський комітет з підготовки суду над КПУ «Нюрнберґ-2».

Як голова парламентського Комітету у кількох скликаннях, докладав максимум зусиль, щоб оборонити статус української як державної. Це окрема велика тема. Зазначу лише, що парламентські слухання 2003 року під назвою «Обережно – мова», які ініціював Лесь Танюк, залишаються на сьогодні найкращими на цю тему. Період роботи з Лесем Танюком, особливо в парламентському Комітеті з питань культури й духовності, позначений великим наповненням і самореалізацією, за що я йому вдячний довіку.

А ще він був поетом, зі своєю системою образів. Згадаймо його сильний образ «Я вірю в людину, в людину, в людину, Що гілку калини Тримає в руках». І це дуже точна характеристика українця, свідомого українця. Чи образ одиниці з «Сонету № 1»:

Число ОДИН… Єдина мати в сина,

Єдине серце в кожному із нас.

Лише одна на світі Україна,

І смерть бува в кінці лише одна.

В державі дум – лише одна столиця…

Всі генії – в єдиному числі.

Десятириться кожна одиниця,

Коли за нею йдуть малі нулі.

Коли ж нулі стоять як епігони

Попереду – се множина страшна:

У стадності на все свої закони –

До свого рівня меншить всіх вона.

На синіх крилах літаків-годин

Я бачу, бачу знак – число ОДИН.

Доба Леся Танюка не закінчується. Вона була такою для наших попередників, завдяки яким ми вберегли українську культуру й мову, вона буде і далі такою, добою офіри, як це сказано у його вірші 1965 року:

Бо ми – завжденні. На віки.

Бо змаг вдихнули в нас батьки,–

Ми з вами, Курбаси й Шекспіри,

Бо знак доби – вогонь офіри.