9 серпня виповнюється 100 років від дня народження Любомира Полюги. Цей текст, фрагмент записів одного напруженого знімального дня, публікується вперше.

Не дуже типова для Львова спекотна погода наприкінці червня вже далекого 2007 року. На фінішній прямій вельми напружений маратон напрочуд продуктивного знімального дня. Збираємо матеріал для фільму про головнокомандувача Української повстанської армії, генерал-хорунжого Романа Шухевича (псевдо «Тарас Чупринка»). Разом з оператором світлої пам’яті Ярославом Гретчуком, спецкором парламентського телеканалу по західному регіону, працюємо злагоджено, розуміємо один одного без зайвих слів. Позаду зустріч і розмова із заступником голови обласної ради Миколою Горинем, спілкування із зв’язковими генерала Чупринки – Ольгою Ільків і Дарією Гусяк, поїздка в Білогорщу, до музею-криївки, штаб-квартири, де головний командир УПА прийняв свій останній бій. І знову до Львова, де в помешканні по вулиці  генерала Чупринки, спогадами про батька ділиться Юрій Шухевич. А на завершення знімальних перегонів їдемо на розмову до Любомира Полюги, особистого охоронця Романа Шухевича.

У кімнаті приглушене світло, тиха присутність речей, що зберігають прожите і пережите. Темп роботи того знімального дня не залишає часу на розкачку. Спілкування одразу починаємо з яскравого епізоду – спогаду про завдання, яке у липні 1946 року, напередодні свого 21-річчя отримав «Богдан». Саме таке псевдо мав студент-медик Любомир.

– Одного дня Галина Дидик (після Катерини Зарицької вона була головною зв’язковою Шухевича і моєю провідницею), – неквапом починає Полюга, – приходить до мене і каже: «Любку, є досить відповідальна робота. Діти Шухевича Юрко і Марійка зараз у таборі інтернованих дітей. Їх треба викрасти, забрати звідти». Такий наказ я дістав від неї. Додала тільки, що той табір в Чорнобилі. Це все, що вона знала.

– І Ви самотужки мали виконати це завдання?

– Від самого початку вона хотіла дати до помочі людей. Але переходити велику країну, і ще й з людьми-західняками, котрі не вміють добре говорити по-російськи, це було досить небезпечно. Спочатку думав їхати з однією дівчиною, знаєте, для конспірації це вигідна річ є, а потім і вона відмовилася. От так і вчинив – поїхав був сам один. В невідоме. Знав тільки, що Чорнобиль від Києва на певній віддалі, довільно далеченько, над Прип’яттю.

Значить, дістав на дорогу певну суму, дістав зброю ту, що потрібна мені була, і виїхав. По дорозі перебраний був на такого собі простого робітника, досить так неуклюжо вдягнутий, – для конспірації. Їхав я поїздом. А поїзди тоді були не так, як сьогодні. Вагони були одноцільні, переділок майже не було. І трапилась мені така нагода, десь під Тернополем. Я їхав разом з одним євреєм. І він запитав мене, чи я часом не аїд? Якраз ми стояли на зупинці, а там продавали вишні, і він каже: «Будьте добры, купите мне вишень». Я купив йому за «трояка», приніс. Він каже мені: «Шейнем данк», я кажу: «Пожалуйста». – «Вот видите, видите, а говорили, что вы не аид». Ну, «шейнем данк» – це доволі подібно до німецького «данке шен». І так мені відразу прийшла думка, – а чому б мені не зіграти єврея? Це доволі вигідна річ, бо я взагалі не мав поняття, як мені туди добиратися, як ту справу всю проводити.

В Києві я пробував був домовитися із одним матросом, який був одразу і капітаном малого такого пароплавчика, для того щоб поїхати до Чорнобиля Дніпром. Так, щоб викрасти їх і забрати одразу до Львова. Але коли побачив, що цей капітан пішов просити дозволу, що він їде туди, і ще зареєструвати цю поїздку, я від такої ідеї відмовився.

– Але як до Чорнобиля дісталися?

– Поїхав залізницею. Спочатку вночі до станції, від якої треба було добиратися до Чорнобиля. Теж саме, абсолютно все для мене невідоме, і на станції бачу, якийсь капітан, військовий, а потім зорієнтувався, що він є єврей. Він сказав, що їде в Чорнобиль, будемо попутчиками. Це двадцять один чи двадцять два кілометри треба було іти вздовж Прип’яті пісками. Досить така дорога була погана. По дорозі я вже тут граю єврея – мені вигідно було іти з ним, він все-таки у формі, при зброї, і з іншої сторони, мені легше буде туди добиратися, не буде ніякого підозріння. Коли ще переходили через ліс перед Чорнобилем, він взяв витягнув ще пістолет, каже: «Тут можуть бути бандити, можуть напасти на нас…» Одним словом, я добрався з ним над ранок до самого Чорнобиля.

Чорнобиль був тоді як на долоні – видно кожного, хто появиться в це містечко. Я побачив справді над Прип’яттю якраз цей табір, обведений колючим дротом. Але, щоб не виказати себе відразу, не впасти в руки ворогові, я з тим капітаном ще підійшов в магазин, купив якихось цукерок для дороги і одразу обходжу цей табір, міркую як довідатися, де є ці діти. Ще забув сказати, що перед дорогою взяв маленьку знімочку Юрка і Марійки Шухевичів. Правда, по якій впізнати дітей важко було. Я обійшов табір два-три рази, але бачу, що так себе швидко розконспірую.

– Дітей розшукали?

– Треба ж було ще знайти, в який спосіб дітей дібратися. Тоді побачив двох босяків, хлопчин таких розхристаних. Думаю, їх треба використати. Справді, так і зробив. Спочатку запропонував їм цукерок, щоб вони пробралися в цей табір. Вони знали всі лази, всі дірки. Але спочатку не хотіли брати цукерок. Я їм сказав, що там мої племінники, що хочу їх забрати звідти і щоб вони помогли мені цих дітей знайти і викликати. А перед тим я бачив, як там якийсь візник привіз хліб, побачив ще інших робітників. А я був досить такий обережний, свідомий того, що в таких таборах всі працівники звичайно є працівниками органів влади.

Значить, хлопці полізли у цей лаз, потім прийшли і сказали, що вже дітей немає, тиждень тому  їх забрали і кудись повезли. Кажуть ще: «Вы убегайте отсюда, потому что вас засекли»… І цей візник, котрий привіз тільки-но картоплю, вже пішов дзвонити кудись. Ну це вже мені зрозуміло було, що буде небезпека, і я двадцять два кілометри бігом назад. Трапилося так, що не добіг до тієї станції, впав такий майже напівпритомний, відповз від тієї дороги, і так до ночі пролежав там.

Вночі під дощем проливним проснувся, подумав, що вертаюся без нічого. Але я цієї роботи не виконав тільки тому, що дітей не було.  Як приїхав, відразу доповів, яка картина є, де Юрка і Марійку тоді забрали, в який табір,.. ну і пішли далі в інші місця шукати їх, щоб можна було викрасти. А тим часом Юрко втікає з табору і… це ціла історія.

– Якщо декількома словами охарактеризувати Романа Шухевича, яким він був?

– Говорити про Романа Шухевича спокійно – важко. Це була велика людина. Я його пізнав так більш докладно вже в Княгиничах, коли мене перевели туди в підпільну штабну «хату», яка була другою за величиною після Білогорщі.

«Хату» цю організувала Катерина Зарицька. За господиню була Оля Ільків. Там були самі жінки – Зарицька під псевдом «Маня», Ольга Ільків як «Роксолана», із маленькою донечкою і з матір’ю. І Оля була на той час вже вагітною. І задля конспірації за рішенням командира Шухевича для скріплення тої «сім’ї» мене переводять із підпільної «хати», яку я перед тим організував в селі Дашава, біля Стрия.

Так я стаю тоді фіктивним чоловіком Олі Ільків і батьком маленької її донечки Дзвінки. А Катерина Зарицька була начебто сестрою Олі. Отака, знаєте, підпільна «хата» була в Княгиничах. І в цій «хаті» я пізнав якраз ближче самого командира Романа Шухевича.

Хоча до цього я про нього знав добре, тому що моя мати ходила з ним до школи, вчилася разом в Кам’янці-Струмилівській. Тепер вже називається Кам’янкою-Бузькою. Так що про Шухевича я знав добре. Часто вдома говорилися тоді, коли 1939 р. на Закарпатті йшла боротьба із мадярами за Карпатську Україну. І Роман Шухевич володів тоді штабом Легіону добровольців. Я вже трошки відходжу від теми, але, щоб пояснити, скажу: я ще юнаком тікав з дому, щоб вступити в той Легіон.

Розумієте, це людина, котра керувала всією визвольною боротьбою. Великий стратег, полководець партизанської війни – йому не було рівних у світі. Водночас – політик і організатор, який розширив фронт УПА, залучаючи до боротьби українські партійні структури. Він об’єднав політичні сили, організації, видатних людей. Це те, чого сьогодні нам в Україні так бракує. Державотворець, що зумів згуртувати Захід і Схід у спільному спротиві.

Йому слід віддати належне: один із ініціаторів Першого з’їзду поневолених народів Східної Європи та Азії. Він згуртував ті нації, які боролись проти одного ворога – московського більшовицького іга. Така картина.

– На позір, яке враження справляв Шухевич?

– Перше враження від Шухевича – військовик до кістки. Вимуштруваний, підтягнутий, людина чіткої дисципліни. Середнього зросту, шатен, зовнішньо стриманий, внутрішньо – надзвичайно культурний. Акуратний педант, для якого чистота, охайність і зовнішня зібраність були не просто рисами, а вимогами до кожного стрільця. Усі мусили бути підтягнуті, чисті, акуратно вибриті – це, як він сам казав, була важлива ознака гідності.

Обличчя його – лагідне, та змінювалось залежно від співбесідника і теми розмови. В розмові – ввічливий, культурний, ніколи не перебивав, не підвищував голос. Потрафив вислухати, але завжди мав власну думку і вмів її відстоювати. Від нього йшла особлива внутрішня сила – така, що після розмови з ним відмовитись від запропонованого вже було неможливо. Він умів переконувати, без тиску, але з глибокою переконаністю.

Християнин, завжди молився перед їдженням, і ми молилися разом із ним. Був веселий, жартівливий, легко входив у контакт з людьми. Із Катериною Зарицькою, провідницею Українського Червоного Хреста – розумною, глибокою особистістю, він часто працював.

– Як ви зверталися до нього?

– Ми до нього зверталися «Друже провіднику» або «Друже командире». Зброю носив постійно, без неї не ходив. Довго не приймав звання генерала – скромність була його натурою. Не дозволяв називати себе героєм, вважав, що справжні герої – це селяни, які без зброї працюють на своїй землі. У побуті, щоб не привертати увагу сусідів, ми до нього зверталися «Марійцуня», – аби приховати, що в хаті перебуває ще хтось з чоловіків. Попри зайнятість завжди знаходив хвилину, щоб навідатися у сусідню кімнату – пригорнути маленьку Дзвінку, побавити її. Здавалося, саме в ті миті згадував про Юрка й Марійку – своїх дітей, яких давно не бачив.

У хаті був як рідний: простий, відкритий, не цурався жодної роботи. У побуті – невтомний, не марнував жодної хвилини, змушував рухатися і нас: ми вчилися, вивчали мови, готувалися. До всіх був вимогливий, а передусім до себе. Водночас – опікун, турботливий і уважний. Родина в хаті була не формальністю – ми справді жили як єдина сім’я. Особливо любив молодь – вірив у неї, підтримував, передавав свою надію. Його віра в людей була безмежною, і вона передавалася.

Я сам пережив таку історію: після арешту провів вісімнадцять місяців під слідством, у тому числі понад пів року – у київському будинку КГБ на Короленка, 33 (тепер, здається, Володимирська). У найтяжчі хвилини, коли вже майже зламався, він не відвернувся. Вірив мені, приходив до мого вуйка у Львові, навіть зустрічався там із Юрком – своїм сином. Хоч я перебував під слідством, хоч ризики були величезні – він не вагався. Така віра не тільки підтримувала, вона давала силу вистояти.

Він говорив: «Самостійність не здобуде одна людина чи одна партія – її здобуде народ». Це була його глибока переконаність. Йому пропонували виїхати закордон на лікування, врятуватись – він відмовився. Казав: «Де мої хлопці – там і я». І залишився в Україні, зі своєю родиною, аж до загину.

– А оцей епізод, коли він їздив в Одесу на лікування, як то все організовувалося?

– Їздив до Одеси не задля відпочинку, попри те, що нині поширюють такі чутки. Це – хибно. Він був справді хворий: з серцем, з ногами, вкрай виснажений. Два рази їздив виключно на лікування – не міг більше зносити цього тягаря самопожертви. Разом з ним була Галина Дидик – вона знала російську, тому могла легше спілкуватися з лікарями.

– Чим Шухевич вирізнявся від інших провідників?

– Насамперед – силою: розуму, характеру, волі. Був політик, був державник, мислив масштабно. Об’єднував три великі обов’язки: Головний командир армії УПА, голова Проводу ОУН і голова Генерального секретаріату УГВР. Це не були просто титули – він справді керував всією визвольною боротьбою. Він мав найвищі нагороди України: Золотий хрест бойової заслуги першого ступеня і Золотий хрест заслуги. Шухевич воював в Україні майже четверть століття – проти польських шовіністів, німецьких нацистів, більшовицької навали. Через скромність і законспірованість багато про нього залишилося в тіні. І через це, часом несправедливо, применшують його постать.

– Як довго Ви були поруч з Шухевичем?

– У вересні 1947 року я був арештований в Рогатині. Впав зі зброєю в руках, важко поранений, і мене непритомного взяли в руки – і тому я не мав змоги навіть з собою покінчити. В перших тюрмах в Станіславі я був близько пів року під чужим прізвищем – це мені вдалося їх всіх обманути, надурити. Аж потім мене пізнали по фотографії, пригадують моє прізвище, і мене на літак – відвозять в Київ. І почалося нове слідство. Це пов’язано було з Катериною Зарицькою, вже безпосередньо з проводом Шухевича. У нас в «хаті» із Шухевичем всю родину – шістнадцять чоловік з сімнадцяти – арештували. Всі були пов’язані з іменем Шухевича.

– Як потім склалося Ваше життя?

– Спочатку я дістав термін двадцять п’ять, потім замінили на десять років. Відбув їх на півночі, в таборах Інти, а потім дістав «вовчий білет»: повернутися назад в Галичину мені не можна було, мав жити в інших місцях. Поселився з дружиною вже на Херсонщині. І там по суті прожив майже половину свого життя, де і працював на народній ниві, підіймав народ.

– А ким були за фахом?

– Я лікар. Мені вдалося хитрим способом разом з дружиною після закінчення таборів в Казахстані дістатися в Семипалатинськ. І в Семипалатинську ми закінчили інститут. Звичайна річ, уже спочатку під іншими документами. Так вдалося нам повернутись, але до Львова не можна було, бо мали ті «вовчі білети», і ми донедавна жили в Цюрупинську. І ось всього три роки, як повернулися сюди.

– Геть інший час, інші люди…

– Знаєте, ми зараз, коли озираємося, все більше відчуваємо себе частиною великої України.  Дратує оте старе мислення: мовляв, якщо зі Сходу, то вже наче не є такий українець, який є в Галичині. Це спрощене уявлення, переважно в тих, хто дивиться тільки на «зелені» – як їх заробити, де знайти.

Раніше було інакше. Була єдність. Спільна, основна ідея. Ми всі творили якусь цілість. А зараз – усе розбите, розхитане…

Але якщо ще раз почати своє життя – звичайно, я б інакше не чинив. Я вихований сім’єю, церквою і школою в отому національному дусі. Батько мій був колись офіцером Української Галицької армії, потім був одним з організаторів Українського Таємного університету в Львові, працював в товаристві «Просвіта». І тому я вихований в національному дусі, звичайно, я не міг бути інакшим.

***

Наша розмова добігає кінця. Ярослав вимикає камеру, пан Любомир дарчими надписами впорядковує приготовлені в подарунок свої книжки.

Уже за три дні, 30 червня, Любомир Полюга відкриватиме музей «Конспіративна квартира Романа Шухевича» в Княгиничах, створений за його ініціативи. З тією ж вимогливістю до правди, що звучала в його словах. Не як експозицію, а як простір пам’яті.

25 липня 2016 року Любомир Полюга, вірний чатовий генерала Чупринки, знайшов вічний спочинок.