Серед міського велелюддя їх помічаєш одразу. Самотні, чи з поводирями, напружено просуваються вперед, підсвідомо очікуючи небезпеки, яка, ймовірно, чекає попереду. «Сліпі», –  кажуть про тих, кого доля позбавила змоги бачити довколишній світ, звично, як усі ми.  

– Особисто мені краще, коли говорять незрячі, бо слово сліпий надто ріже вухо, – зізнається Віталія, котра втратила зір у дитинстві. – Називаю себе та друзів «люди з особливостями». Хоча краще, коли люди не звертають увагу на такі особливості, а спілкуються з нами нарівні.

– Що найголовніше мають знати зрячі про незрячих?

– Мабуть, банальна фраза, але передусім те, що це такі ж люди. Вони люблять фільми, вечірки, вони працюють та користуються всіма сучасними технологіями. Не має бути жодного виокремлення, ми не хочемо особливого статусу.

– Які запитання найбільше дратують?

– Найбільше – «А як ти сама?»  Одна справа, коли людині справді цікаво, як ти це робиш. І зовсім інша, коли запитання вже передбачає однозначну відповідь-присуд: «Не зможеш!»… «А як же він буде сам ходити?!», «Як, незрячий, виконуватиме свою роботу?!»

– Ти згадала про сучасні технології. Вони доступні незрячим? Для прикладу, як ти користуєшся ґаджетами?

– Є окремі опції для людей з порушенням координації, чи слуху. Я ж натискаю одну кнопочку і вмикаю VoiceOver – так називається програма, що озвучує для мене все, що виведено на екрані. Жодних додаткових програм встановлювати вже не треба. Решту додатків обираю на свій смак. У мене стоять ті самі месенджер, «вайбер» та «вотсап», що й у вас. Вони не дають мені спати ночами, а на вулиці змушують обертатися: «Мій сигнал, чи чужий?»

Це все тепер так легко! А колись знайомі програмісти намагалися встановити найпершу озвучку на перші тодішні смартфони, які дико гальмували, виголошували одну букву за хвилину, – та й то вже за щастя було!

– Ти навчалася в звичайній загальноосвітній школі?

– У столичній школі-інтернаті №5. Вона й досі є, хоча, по правді, її давно пора закрити. Я за те, щоб зникли будь-які «інтернатні системи». Щоб загальноосвітні школи стали інклюзивними.

– Ви й мешкали у вашій школі?

– Іногородні учні залишалися там до канікул. У киян було по-різному. Ті, хто мешкав далеко до інтернату, і я серед них, поверталися додому лише на вихідні, а, ті, кому було близько, ночували вдома. Таке життя привчає до самостійності. Самообслуговування нас навчали змалечку. Батьків просили пришити на одяг ґудзик, аби дитина могла розрізнити, де перед, а де зад. Заплітати коси вміли далеко не всі. Мучилась і я з тими косами, поки зрештою не плюнула та не стала ходити з розпущеним волоссям. А як я звіріла, коли треба було міняти підодіяльник! До істерик доходило. Але в якийсь момент – взяла і полюбила. Тепер навіть подрузі ковдри заправляю, коли в гості приходжу.

– Як ти пересуваєшся містом?

– За допомогою білої тростини. Якщо це місце знайоме, то для мене там є певні орієнтири: бровки, МАФи, магазини, горбочки, з’їзди… Так іще в школі на уроках орієнтування, щоб дійти до «зебри», ми мали пройти стежкою між картонних коробок стихійної торгівлі. Продавчині, правда, щоразу сварилися, що ми їх товар зачіпаємо.

– Любиш читати?

– Люблю слухати аудіокнижки. Хоча не всіх читців сприймаю, не завжди мої враження та емоції відповідають інтонаціям та акцентам, відтвореним чужим голосом. Тому мені простіше слухати комп’ютерне озвучування тексту. Там я можу обрати голос читання, його швидкість, інтенсивність інтонацій.

– Якби можна було змінити лише одну річ для незрячих в Україні, що б ти обрала?

– Щоразу, коли мене про це запитують, відповідаю по-новому. Сьогодні скажу так: змінила б ставлення суспільства. На рівні держави: саме згори має формуватися розуміння потреб людей з інвалідністю. І відповідно до того розуміння – творитися загальний план дій. Не так, як у нас зазвичай: спочатку робимо, а тоді пристосовуємо та адаптуємо.

А для себе? Хотілося б обладнаної доріжки від дому до маршрутки.