Сонячний весняний день у маленькому місті на Донбасі стрясають вибухи.
Десь прямо над головою оглушливо розривається касетний снаряд. Крізь лункий дзвін у вухах долітає плач. Його не чуєш – відчуваєш тілом. Мати, тримаючи ляльку, ридає, падає навколішки, зводиться, кидається до завалу, голіруч розкидає каміння. Виключно на інстинктах мчу у двір, стаю як укопана: снаряд влучив прямо в підвал…

А під руїною – дев’ятирічна дівчинка з чотирнадцятилітнім братом, той щойно почувши перші вибухи, схопив сестру і подався у підвальний сховок.

Їх обох поховала бетонна плита.

Час зупинився. Збіглися люди, під невщухаючим обстрілом відкидали цеглу і груди бетону, відсували брили, подумки благаючи життя.

Прибули рятувальники, герої без касок та бронежилетів. Дістали з-під полум’я верхніх поверхів бабусю, її серце ще вистукує ритм життя …

Згодом дісталися підвалу, витягли блідих, із застиглими на щоках слізьми, дітей… Бездиханних.

Їх занесли у кузов пожежної машини і поїхали. Все місто наче завмерло в очікуванні, молитви й сльози були тільки за двох малих янголят. За 40 хвилин рятувальники повернулися, стали навпроти матері і сказали, що діти померли прямо в лікарні.

Це сталося у моєму рідному місті, де минуло моє дитинство, де робила перші кроки моя молодша сестра. У краю, де найгарніші ліси та озера. Моя маленька сестра, яка сиділа поруч зі мною, татом і мамою, почувши цю страшну новину, заплакала, скочила і кудись чимдуж побігла. Незабаром повернулася з пакетом гречки, найулюбленішою лялькою й цукеркою. «Мамо, Тату, я буду жити, а ці діти вже ніколи не побачать такого, їм там зараз так важко, будь ласка, давайте після перемоги, коли ми повернемось додому, «подаруємо» цю ляльку дівчинці, покладемо їм із братом на могилку щось солоденьке…».

Коли, тікаючи від війни, ми приїхали у село, сестричка відмовлялася їсти: хотіла лише того, що ми привезли з дому. Тепер вона тримала пакет нашої «домашньої» гречки, «без якої жити не можу й ладна її їсти на сніданок, обід та вечерю», щоб віддати його «дівчинці, чиє життя забрала страшна війна…»

Сестра ще не знає, що скоріш за все більше не побачить рідного дому. Але тієї миті ми дивилися на неї із вдячним захопленням. Розуміли: з нею все буде Україна.

Нам іще переживати лиховісні дні, за нами ще полюватиме рашистський людожер… Іще дуже довго наші діти лякатимуться гучних звуків (це я пам’ятаю з власного досвіду, коли 2014 року мене врятувала мить від мінометного осколка): автомобільних вихлопів, грози, літака… Прості речі перетворюються в тригери. І ти починаєш цінувати життя так, як ніколи ще не цінував. Телефонуєш рідним по кілька разів на день, лише аби почути їхній голос. Ніколи не відкладаєш на потім, бо «потім» може й не бути…

Одвічний зажерливий ворог одібрав щасливе дитинство наших дітей, але він ніколи не одбере в незламного народу України його силу, його дух, його волю, його незалежність.