Вісімдесятий меридіан Олеся ДОРІЧЕНКА

У дуже тісному товаристві шанувальників українського красного письменства, що сорок років тому склалося на моєму курсі студентів-журналістів тодішнього Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, про Олеся Доріченка говорили мало не пошепки. Хтозна-чому, може, й мимоволі, але, читаючи деякі його вірші, незграбно видрукувані кимось на аркушиках тонкого пожовклого паперу, ми лише стверджувалися у вірі, що автор мав би мати серйозні проблеми з тогочасними видавцями і навіть, цілком імовірно, з владою. Якщо не за відверте «дисидентство», як «кумир» студентства, майстер жовчної іронії, епатажний Микола Холодний, то принаймні за непідробний, а тому крамольний для тих років синівський пієтизм до українства. Та ще за особливе «багатошарове» значення поетичної фрази.

В її серцевині, примаскованій «езопівською мовою», нам, невиправним романтикам і мрійникам, нуртував внутрішній авторський спротив тогочассю, його духовній затхлості, позначеній харамарканням «дорогого Леоніда Ілліча Брежнєва». Бо як інакше, скажіть, можна було сприймати тоді такі Доріченкові рядки: «Грим – фортеця хистких ілюзій, Грим це наш нетривкий порятунок, Ми ховаємо в ньому горе І байдужість ховаємо в ньому»? Дарма, що вірш названо «В наймах у Терпсіхори» і присвячено артистам-танцювальникам: ми вже були привчені читати поміж рядками, бо самі ставали акторами з принуки – грандіозного, на одну шосту світу, але вже погорілого театру абсурду, де дійством заправляв старечий маразм усевладного Політбюро ЦК КПРС.

Насправді ж, з точки зору буденної облаштованості, Олесь Доріченко мав на той час вагомі підстави вважати себе удачливим, навіть щасливим. Фахово цілковито самореалізувався в облюбованій царині мистецтва, що, крім неабиякої душевної насолоди, давала ще й насущний хліб, – був уславленим солістом Державного академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки. Перебачив близьких і далеких світів, у найкращих, ущерть заповнених глядачем палацах на обох географічних півкулях купався у дев’ятивалових хвилях гучних овацій, стрічався та й знався з такими особистостями, лишень при згадці про яких і нині дух перехоплює. А в рідкісні хвилини, вільні від репетицій і концертів, священнодіяв зі Словом. Творив вірші, поетичні цикли, нариси, літературно-мистецькі статті, перекладав українською зарубіжних поетів. І міг похвалитися надрукованим, навіть власними книжками. Ну хіба ж не життя «мазунчика долі»? В часи, коли довкола правили ідеологічний шабаш різнокаліберні партноменклатурні маланчуки, коли сусловські опричники вже на повен розмах випалювала духовно-мистецькі проліски «хрущовської відлиги» лютим «холодомором» мордовських спецтаборів і рясною всесоюзною мережею «гуманних психіатричок». Коли паплюжили Гончарів «Собор», вилучали з бібліотек і нищили твори Миколи Руденка, Бориса Антоненка-Давидовича, Олеся Бердника, Євгена Сверстюка, Івана Світличного. Коли «цербери від соцреалізму» публічно мерзили багатьох його ровесників, талановитих побратимів по перу, перших послідовників літературного шістдесятництва – саме за щиру любов до вітцівської землі, і, присилувані недремними кадебістськими «прополіскувачами умів», ошельмовані, ті щонайкраще опинялися у найвіддаленіших від столиці географічних закапелках України, щоб, за словами Юрія Мушкетика, «задля елементарного виживання вирощувати там картопельку та годувати поросят».

Олесь Доріченко не запізнав такої юдолі. Але й «пестунчиком долі» теж не був. Принаймні його книжкам таланило значно менше, аніж автору. Для прикладу, один з Доріченкових рукописів, поданих у поважне столичне видавництво, зчинив там справжню веремію. Заради нього навіть аврально скликали партійні збори, на яких його поезію майже дружно поганьбили як ідейно шкідливу, а над самим автором улаштували ледь не громадське судовисько, звинувативши, звісно ж, у «буржуазному націоналізмі». Ще один поетичний рукопис припадав редакційним пилом в іншому не менш шанованому київському видавництві. І напевне був би там похований на віки вічні, запечатаний розгромною внутрішньовидавничою рецензією чергового «інтернаціоналіста», якби не особисте втручання Олеся Гончара, з яким щасливий випадок звів молодого поета і віртуозного танцюриста в підмосковній Ясній Поляні, під час святкового концерту учасників літературно-мистецької декади України в Росії. Після багаторічного виморювання книжка побачила світ. Але на авторський відчай – старанно понівеченою редакторами та цензурою, до невпізнання. Він тоді оббігав усі київські книгарні, скуповуючи тираж, а обкраяна душа пеком пекла, скипалася докукою і соромом.

Боюсь солодкої брехні,
Коли підступності заради
Святині топчуть у багні…

Ці рядки виболяться десь-колись. Але, сивим птахом істини винесені з огрому пересиченої, як грозове небо, пам’яті, може, й підсвідомо, може, й мимоволі вберуть гіркий трунок тієї досади, що тоді, либонь, теж узялася рубцем на його «закляпленій душі і долі».

Він справдешній киянин усім своїм видом. Жвавими рухами людини, яка довгою життєвою дорогою не розтринькала цікавості, багатющою мовою вічного голодного до знань чоловіка з уродженим нюхом на мудру книгу. І навіть очима кольору стиглих київських каштанів. Народився і ріс у тому осерді, яке історично було осідком славетної української наукової і мистецької інтелігенції. Тут віяло дихом інтелектуалів: професорів університету Святого Володимира, знаменитих «старогромадівців»; сива брущатка ще не вивітрила їхні кроки у вічність. Після революцій, кривавого калейдоскопа зі зміною влад, приходу більшовиків, сталінських репресій, гітлерівської окупації і радянського визволення багато що на цій вулиці, включно з населенням, змінилося до невпізнання – далебі, не на краще. Та все ж тут іще прокльовувалися останки царинного, аристократичного духом українства – словами поета, «скалкою сонця крізь сивий туман». Будинок, де мешкали Доріченки, тулився до садиби Михайла Грушевського: там тоді доживала віку самотою старенька вдова всесвітньо відомого академіка-історика і зодчого української державності. У поемі «Будинок на Паньківській» Олесь Доріченко помандрує, як прочанин, путівцями пам’яті у своє повоєнне напівсирітське дитинство, в безхлібний сорок сьомий, аби явити нам неложну велич цієї жінки-великомучениці. Велич доброчинства, любові до ближнього: на Великдень вона закликає до свого помешкання гурт голодних дітей, які неподалік у саду сколупували клей з вишень і слив, – почастує кожного скибочкою паски та крашанкою. Чіпке дитяче око кольору стиглого каштана фотографічним спалахом навіки вберегло для пам’яті обстановку дому Грушевських: то був справжній храм книги, острівець морального зцілення, істинних духовних скарбів посеред сіро-холодної мрякви людської нужди, захланності і клопотів про щоденний хліб. В облозі шабашу «сексотства» та переможного ґелґоту містечкового обивательського «інтернаціоналізму». Той шабаш, як хозарська орда, згодом вдереться в остаточно осиротілий дім, сотнями липких пальців нишпоритиме довкіл, перетрушуватиме і шматуватиме неоціненні книги з автографами духовних світочів українства, осатаніло рватиме струни рояля, що пам’ятав святі пальці геніїв, – шукатиме якусь золоту калитку, що її породила лише хороблива крамарська уява. А він разом з братами потайки виноситиме поґвалтовані книжки, насипом звалені десь у дровітні, і вдома вони будуть святобливо гортати їх, читати автографи Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вороного, Бориса Грінченка… Аж поки бевзі в цивільному, скеровані якимось «стукачем» із сусідів, не вдеруться до них з обшуком: відберуть оті скарби, погрожуючи дітлахам в’язницею.

А в ЖЕКу згодом купи тих книжок,
Рядном покриті, довго ще валялись,
З них видирали рясно сторінки
Задля потреб – тепер гірких для згадки…

Кілька реліквій з тієї бібліотеки – томи Словника Брокгауза й Ефрона – віроломні нишпорки тоді дивом не примітили у їхньому квартирному дитячому сховку. А може, й просто свідомо оминули увагою, бо то ж не «украінская крамола». Шість десятиліть ці реліквії зберігалися в оселі Олеся Доріченка. Аж поки знову не постав з руїни Дім Грушевського – тепер Меморіальним музеєм його імені. Отоді й відніс Олесь Васильович ці томи у їхній рідній дім – на законне місце. Музейні працівники не йняли віри, а коли побачили навіч ці книжки, щастю не було меж. Тепер вони – святині меморіального кабінету-бібліотеки Михайла Грушевського.

Повоєнні лихоліття, отже, стали для Олеся Доріченка першими і, либонь, найсильнішими уроками українства. Голод насичення хлібом духовним через нестерпучі муки хронічного недоїдання. Мати працювала в Центрі народної творчості – туди малий Олесь прибігав майже щодня, аби побачити картину, що висіла в одній з кімнат: казкові півонії на золотистому тлі. В кімнаті стояла діжечка з «пайковою» ікрою, і поки хлопчина заворожено роздивлявся полотно, мати встигала упхнути йому в рота ложку липкої, противно-солоної кашки – хліба ж не було. Якось у коридорі стрів маминого колегу, а поруч з ним вилицювату сірооку жінку. «Оце, Шурко, та тьотя Катя, чия картина тобі так подобається». Пам’ятає тепло її долоні, якою вона провела по його стриженій голові. І печально-лагідне маєво сірих очей – неначе зоріння тих неповторних квітів, яким дала життя її божественна уява. Безліч разів бував потім на виставках її полотен: квіти дивилися на нього її пречистим  зором, і він укотре відчував на своєму чолі непогасне літепло її долоні – десниці Катерини Білокур.

У житті, як і в мистецтві, він – вічний мандрівничий. Не хапливий турист, який лоскоче власну пиху насолодою штампованої «разючої екзотики» сувенірних крамничок. Такий, помпуючи широкими ніздрями чуже повітря, зазвичай, переконаний, що усотує невідомий світ з його особливою мудрістю, а натомість стає невиліковно хворим: вражається бацилою, яка викликає хронічні галюцинації всезнайства. Мандрівництво Доріченка особливе, сковородинське, непідвладне ані снобам, ні мисливцям за екзотичною смажениною, ні тим паче «мрійливим хлюпикам». Для таких мандрів потрібні особливе інтелектуальне самозагартовування, цільність натури, вміння не відділяти діяльності від щастя, здатність, як це робив Сковорода, розуміти, «що потрібне – не важке, а важке – непотрібне». Для такої мандрівки необхідна душа, полегшена мистецтвом та знаннями, і мужність жити своїм розумом. Наділений цим легко пізнаватиме для себе не лише істинні коштовності незнаних земель, країн, материків чи галактик, а й далеких і близьких історичних епох, чи мистецьких світів геніальних творців. Він освоюватиме космос видатної книги, картини чи скульптури, музики і пластики. Саме з таких очищальних духовних мандрів зіткані поезія і живопис Олеся Доріченка.

За тематичним вибором, умінням огранювати деталі на поетичні діаманти, за даром емоційно заохочувати читача в ім’я свого морального і фізичного збереження пізнати, признати умом і серцем як невід’ємну частину самого себе неповторну красу природи і благодатну Божу десницю на нетлінних мистецьких скарбах людства, – за цими орієнтирами, барвами й ароматом красного слова Доріченка можна вповні віднести до естетичних послідовників славетних українських неокласиків: Максима Рильського, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари. Світ його поезії – світ геніальних творців. Але це ще й мистецьки витончений гімн власне творчості, творенню, доброзижденню, утвердженню спасенної для людства її величності Краси. Для нього мізерно мало бути ерудитом чи книгоїдом, що взявся за перо чи пензель. Для нього треба самому бути творцем неповторно-прекрасного.

Прочитавши наприкінці сімдесятих одну з поетичних збірок Олеся Доріченка, славетна українська художниця Тетяна Яблонська написала йому схвильованого листа: «Книга Ваших віршів принесла мені велику радість. Ще не один раз буду її перечитувати… Вірш про мою картину прекрасний, повен справжньої поезії. Саме з таким почуттям проникливості в минуле божественної Флоренції сиділа я біля розчиненого вікна в маленькій кімнатці мансарди нашого готелю. Гаряче сухе повітря зі свистом перетинали ластівки, долинав вечірній подзвін, сонце косими променями золотило фасад Санта Кроче… Взагалі, я дуже тішуся, що Ви живете на світі».

В літературі його зігрівали приязним словом незабутні Максим Рильський, Володимир Сосюра, Олесь Гончар, Борис Антоненко-Давидович; під час гастролей у далекій Мексиці він ошелешив колег-артистів, добившись через Центральний комітет Мексиканської компартії особистої зустрічі з корифеєм школи монументального живопису Хосе Давідом Сікейросом. День гостин у родині геніального художника став для українського поета світлим душевним потрясінням. І фактичною віхою відліку Доріченка-живописця, майстра неймовірної гармонізації соковитих життєрадісних барв, нуртування пластики тіла і вишуканої барокової композиції. Як родинну реліквію береже альбом творів Сікейроса, подарований майстром, і його брошуру – роздуми про таїнства малярства для молодих художників. Цю працю з дозволу автора Олесь Доріченко надрукував у перекладі українською в журналі «Дніпро», спорядивши її власною передмовою. Саме тоді більшість українців довідалася про яскраву зірку мексиканського монументального живопису. В часи СРСР він дивом дивним зумів добитися «височайшого благословення» радянського посла в Канаді на свій авторський поетичний звіт перед українською громадою. Вечір пройшов успішно при переповненій залі: йому щиро аплодували знані в діаспорі поети Святослав Гординський, Борис Олексанрів-Грибінський, славетний скульптор, автор пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні Лео Молодожанин, письменник і громадський діяч Петро Кравчук… Одного разу після концерту в Кремлі, для членів Політбюро і «високого гостя держави», Олесь Доріченко навіть отримав орден тодішнього Королівства Ефіопії. З рук самого монарха – як подяку за віртуозні українські танці. Ефіопський орден Олеся Васильовича нині носить його донька – як жіночу прикрасу.

У свої вісімдесят він не тлумить мандрівничого запалу. Ювілейний меридіан осяяв новою книжкою поезій. І новими живописними полотнами. Цього року Доріченко-художник удостоївся почесної столичної відзнаки – премії «Київ» імені Сергія Колоса.

На його полотнах – у козацьких забавах, у співі мандрованих бурсаків, у нестримному буйноквітті пластики танцю – є щось від величезної сцени, відкритої Небесам, коли людська душа розкривається квіткою, сягає чистоти і величі: у цвітінні, в оголеній натурі, в натхненному співі. Чи у трьох янголах, в оборонцях Слова, Барви, Грації, які віщують чисту зорю пробудження, зорю нового дня…

Багряний лист над тихою водою,
Ані шелеснуть сонні комиші…
… Три ангели схилились наді мною –
Три мрії, три кохання, три душі.