Воно на людях, а у ньому – цілий світ: історія народу, доля нації, її естетичні вподобання та культурні цінності. Індивідуальна неповторність і багатющі мистецькі традиції етносу. Це я про вбрання. Про наше народне вбрання. Археологи впізнають його ще в артефактах скіфській давнини. У деталях вбрання срібних чоловічих фігурок VІ ст. виявляють дивовижну схожість із українським народним вбранням XVІІІ-XІX століть. А Княжа епоха України явила для нас очевидними регіональні відмінності в одязі – найперше у прикрасах та орнаменті на сорочках. До кінця ХІХ століття український одяг зберігав значні регіональні відмінності, а на початку ХХ століття вони трохи асимілювались.

Вишита душа

Прабатьками вишивки є скіфи. Святковий одяг скіфів прикрашали різноманітними золотими візерунками із зображеннями левів, оленів,грифонів, аплікацією різнокольорових шкір, декоративними узорами. Візерунковими геометричними декоративними елементами оздоблювали краї комірів, подолу, рукавів, центр спинки одягу. Мистецька вишивка була неодмінною окрасою сарматського одягу: розкішного, гаптованого золотом, убрання заможних жінок та скромного, прикрашене намистинами, – бідних. Для кожної церемонії готувалося своє вбрання зі спеціальною вишивкою, у якій «кодувалися» добрі заклинання, символи достатку, сили, різні обереги. Вишиваючи, майстрині очищали енергетичні канали, використовували свою оновлену енергію для наповнення створеного добром та позитивною енергетикою. Зазвичай на весіллі наречений був убраний у сорочку, вишиту і пошиту нареченою.

Михайло Брянський «Портрет Е. Дараган». 1860

Пани, на трьох одні штани

Чоловічий поясний одяг — це здебільше штани різноманітної форми та крою. Їхніми споконвічними слов’янськими назвами є гачі, холошні та ногавиці. Наприкінці XIX – на початку XX століття такі штани побутували переважно на Закарпатті та в інших західних областях. У другій половині XIX століття в Україні вже не були поширеними шаровари, однак широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігався, допоки його не замінив міський крій.

Як гарна Параска, то гарна й запаска

Найпоширенішими традиційними видами жіночих спідниць були дерга, запаска, плахта. Крім того,можна виділити чотири типи поясного одягу,що набули регіонального поширення: андарак, димка,літник, шорц. Як повсякденний одяг найчастіше використовувалася запаска – це шматок тканини, до верхніх кутів якого пришивали тасьми або тонкі пояски, щоб закріплювати запаску на талії. Зазвичай це вбрання не прикрашали вишивкою чи іншим декором. Шили з дешевої вовняної тканини. Найчастіше – однотонної, різних відтінків синього, червоного, зеленого кольорів. Традиційно вбиралися у дві запаски різного кольору – спереду і ззаду. У такому вбранні вільно рухалося і працювалося по господарству. Щоденно носили і дергу. Вона складалася з трьох шматків чорної щільної тканини. Завдовжки близько 60 – 70 сантиметрів, зате до трьох метрів завширшки! Три шматки тканини щільно обхоплювали фігуру жінки, а на талії зв’язувалися м’яким широким поясом.

На свято українки надягали плахту, як частину празникового вбрання. Шили її з вовняної картатої чотириметрової тканини. Жінки з найбагатших родин могли дозволити собі купити для плахти такі тканини, як клац або навіть парчу. Оздоблювали такі ошатні спідниці елементами вишивки, а також тасьмою з вовняних і шовкових ниток.

Андарак — це спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складками, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Побутувала переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.

Димка (також називають мальованкою) — спідниця із саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.

Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на київському та житомирському Поліссі. На Рівненщині та Волині літник робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.

Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.

Не жне, не косить, а жупан носить

Верхній одяг українців у кінця XIX — на початку XX ст. був надзвичайно розмаїтий. Його види відповідали особливостям природно-кліматичних умов, типу господарської діяльності, соціальному та матеріальному становищу родини.

Традиційно він поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий. Найпоширеніший у українців осінньо-весняний одяг вирізнявся різноманітністю матеріалів, форм та декоративних прийомів. У негоду зазвичай вдягали плащове вбрання.  У XIX столітті досить популярними у центральних районах України стали різні види приталеного верхнього одягу із саморобного сукна. Звужений крій у талії, що був притаманний свитам, побутував здебільшого як чоловічий одяг, а потім ще тривалий час зберігався селянами. Прямий крій зберігся лише у деяких видах верхнього одягу в західних областях України. На центральній території України верхній одяг шили середнім та довгим, короткі варіації побутували у гірських та передгірських районах Карпат.  Черкески, жупани, кунтуші, чумарки почали виходити з ужитку у другій половині XIX століття як застаріле вбрання. Проте художні особливості цього одягу перейшли до інших елементів костюма. Наприклад, раніше жупан шили з дорогих тканин блакитного або зеленого кольору. Поверх нього одягали кунтуш, який прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами.

Коса – дівоча краса

Молоді дівчата в ролі святкового головного убору використовували барвистий вінок, сплетений з гарних великих квітів, а ззаду прикрашений різнокольоровими нарядними стрічками. Крім віночків, для дівчат характерними були й інші головні убори: стрічки, обручі з металевого дроту з красивими підвісками і квітами та інші прикраси для голови й волосся, які дівчата створювали самі. Їхнє волосся не потрібно було закривати, вони мали показати красу своєї коси.

У деяких районах Прикарпаття тривалий час побутував старовинний звичай подовжувати натуральне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки. На Гуцульщині була поширеною манера вплітали в косу нитку, на яку нанизували невеликі ґудзики. Для фіксації коси на голові її щільно обплітали червоною вовною або прив’язували кінці кіс на тім’ї червоною стрічкою, яка закінчувалася на потилиці. Зачіску прикрашали живими квітами — закосичували. Звичай оздоблювати голову квітами (квітчатися) був надзвичайно поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

На Правобережжі у свято та будні дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком.

Нашій Горпині гарно і в хустині

Дівочі головні убори суттєво різнилися від жіночих. Для них характерною була велика різнобарвність і пишність кольорів. Винятковим розмаїттям форм і декорацій відзначалися весільні головні убори. Їм було притаманне те, що верх голови, маківка, завжди лишався відкритим. До того ж головний убір здебільшого мав вінкоподібний вигляд.

Незалежно від погоди жінки покривали голови хусткою. Вимоги до поведінки заміжньої жінки наказували ретельно ховати волосся під головний убір. Хустка була найпопулярнішим головним убором в українок. Нерідко жінки користувалися кибалкою – щільним обручем, на який накручували волосся, бо українським заміжнім жінкам не слід було заплітати коси. Поверх такої зачіски надягався очіпок, який щільно облягав голову й утримував волосся. Поверх очіпка вдягали красиву різнокольорову хустку, яку вже й бачили всі оточуючі. Українські жінки дуже любили надягати у святкові дні яскраві барвисті хустки, які надзвичайно пасували до вишитого одягу.

Намисто — не тісто, в печі не спечеш

У повсякденному житті українки майже не носили прикрас, але в кожної було чимало їх – і для свят, і для відвідувань церкви. Якість і вартість прикрас засвідчували достаток родини, до якої дівчина чи жінка належала. Традиційними прикрасами були намиста у кілька ниток і дукачі. Для врочистих випадків дівчата надівали квітчасті віночки і численні намиста. Одними з найпопулярніших і найдорожчих прикрас вважались коралові намиста.

* * *

Весь одяг українці шили й оздоблювали вручну. Краса, якість, ошатність вбрання характеризували не тільки статки родини, але й вправність і працьовитість дівчини – майбутньої нареченої чи господині. Тому для виготовлення одягу – собі і своїй родині – жінки приділяли майже весь час, вільний від господарських турбот і праці.