Після 24 лютого 2022 року українці стали не лише темою новин у Чехії, а й частиною повсякденного життя країни. Їхні історії звучать у телеефірах, з’являються у репортажах, аналітиці, публіцистиці.

Проте образ українця в чеських медіа часто коливається між двома полюсами: «жертви», котра потребує допомоги, та «героя», який вміло справляється зі всіма труднощами. Але що між цими крайнощами? І чи бачать чеські журналісти реальних людей за цими образами?

Проблеми ментального здоров’я

«Dva z pěti ukrajinských uprchlíků v Česku trpí těžkou či středně těžkou depresí a téměř čtvrtina těžkou či středně těžkou úzkostí». «Двоє з п’яти українських біженців у Чехії страждають від важкої або середньої депресії, а майже чверть – від важкої або середньої тривожності».

Так видання ČT24 висвітлює результати дослідження, проведеного Національним інститутом SYRI, яке виявило, що значна частина українських біженців у Чехії має серйозні проблеми психічного здоров’я.

У матеріалі наголошується, що багато біженців не звертаються по професійну допомогу через мовний бар’єр, стигматизацію психічних розладів та обмежений доступ до послуг психічного здоров’я. Це створює ситуацію, в якій українські іммігранти залишаються вразливими та ізольованими, що підсилює їхню роль як жертв у суспільному дискурсі.

Біженці – донори бюджету

«Hlavně díky velkému zapojení uprchlíků na tuzemský trh práce je celková bilance příjmů a výdajů jednoznačná – osoby s dočasnou ochranou do našeho systému dlouhodobě přináší více, než z něj dostávají». «Насамперед, завдяки значному залученню біженців до внутрішнього ринку праці загальний баланс доходів і витрат є однозначним – особи з тимчасовим захистом довгостроково приносять нашій системі більше, ніж отримують від неї».

Цим матеріалом ČT24 повідомляє, що українські біженці в Чехії сплатили податків і внесків на суму 55,5 мільярда крон, що майже дорівнює витратам держави на їхню підтримку. Це свідчить про активну участь українців у чеській економіці та спростовує стереотип про біженців як лише отримувачів допомоги. Відтак формує образ українців як активних учасників чеського суспільства, здатних до інтеграції та самозабезпечення, і сприяє поглибленню взаєморозуміння між громадами.

Співіснування чехів та українських біженців

Поступово фокус чеських журналістів зміщується з надзвичайних історій до більш буденних сюжетів. Деякі медіа намагаються слухати голоси обох сторін – і саме такі матеріали ілюструють не лише статистику, а й настрої.

«„Ano, postoj se mění, a to spíš k horšímu,“ – dodává Kyrylo. Ne všichni mají ale pocit, že by mezi Čechy narůstala nenávist vůči Ukrajincům. „Zdá se mi, že všechno zůstalo na stejné pozitivní úrovni,“ – říká Valentyn z Kaluše». «Так, ставлення змінюється, і радше в гірший бік», – додає Кирило. Проте не всі мають відчуття, що серед чехів зростає ненависть до українців. «Мені здається, що все залишилося на тому ж позитивному рівні», – каже Валентин з Калуша».

У цьому аналізі журналіст Матєй Чех акцентує увагу на складності процесу інтеграції та співіснування, коли досвід окремих осіб може значно відрізнятися. І наголошує на важливості постійного діалогу та взаєморозуміння між громадами який забезпечить гармонійне співіснування.

Працевлаштування

Асоціація приватного сільського господарства Чеської Республіки (Asociace soukromého zemědělství ČR) повідомляє, що вдалося залучити до роботи понад половину українських біженців, і це кращий результат, ніж у Німеччині.

«V České republice se podařilo více než polovinu ukrajinských uprchlíků zapojit na trhu práce, o tom se může třeba Německu jen zdát. V Německu totiž pracuje přibližně jen čtvrtina ukrajinských uprchlíků». «В Чеській Республіці вдалося працевлаштувати більш ніж половину українських біженців, про це Німеччина може тільки мріяти. В Німеччині працює приблизно тільки чверть від загалу українських біженців».

Водночас згадується мовний бар’єр і перевантаження системи. Журналісти описують українців як «ключову робочу силу», але часто – без соціального контексту, без рефлексії про втрату фаху, зниження статусу, вигорання.

Освіта

Цього року понад 53 тисячі українських дітей відвідують чеські школи. Медіа інформують про нові інтеграційні програми, річні підготовчі курси, пільги при вступі. Директор Асоціації директорів шкіл Любош Заїц наголошує: «…kromě těch jazykových bariér jsou tam ještě nějaké kulturní bariéry. Především jsou to věci spojené se stresem a s tím, co prodělali». «Крім мовних бар’єрів, є ще й культурні. Передусім – стрес і пережите».

Йдеться про складний досвід, який не завжди стає предметом глибокого аналізу в публічному дискурсі.

Побут

ЗМІ хвалять Чехію за гуманність і масову підтримку українців у перші місяці війни. Але журналісти також пишуть про структурні недоліки системи. За словами Мартіна Розумека з Організації допомоги біженцям: «Nikdo z ukrajinských uprchlíků není na ulici… ale vysoké procento z nich uvádí, že ubytování mají velmi nejisté a na krátkou dobu». «Ніхто з українських біженців не на вулиці… Але високий відсоток їх зазначає, що не впевнені у своєму житлі та мають його на короткий час».

І це створює ситуацію невизначеності, постійного очікування змін.

Культура

Українці в Чехії зберігають свої традиції та діляться ними з місцевими. Приміром, січневі православні свята стали темою для репортажів: тисячі українських біженців ще відзначали Різдво за юліанським календарем далеко від дому. В матеріалі Чеського радіо розповідається про 46-річну Тетяну, яка разом із донькою знайшла прихисток в Остраві, тоді як її чоловік воює на фронті. Попри сум за домівкою, жінка готує традиційні страви і збирає громаду за великим столом.

«Když se spolu sejde hodně lidí, je to dobré znamení pro příští rok,“ říká Tatjána…» – «Чим більше людей разом за святковим столом, тим кращим буде наступний рік», –  пояснює вона.

Водночас Тетяна зізнається, що віддаленість від рідної землі дається взнаки.

«Nemohu vidět manžela, svého syna, maminku, což je pro mě moc těžké a často kvůli tomu brečím. Proto se chceme na Ukrajinu vrátit, čekáme ale, až bude klid. Zatím na to je brzy – není tam bezpečno, chybí elektřina, teplo i voda, a lidem se proto špatně žije». «Не можу бачити чоловіка, свого сина, маму, а через це мені важко і я часто плачу. Тому хочемо повернутися в Україну, але очікуємо спокою. Поки що рано –  там небезпечно, немає електрики, тепла та води, а тому людям там погано живеться».

Такі сюжети засвідчують і силу духу української громади, і ті емоційні випробування, які вона переживає, але зберігає свою культуру на чужині.

Адаптація

Чеські медіа все більше уваги зосереджують на довгостроковій інтеграції українців. Дослідження показують, що значна частина біженців планує залишитися в Чехії надовше. Експертка з міграції Маріє Єлінкова в інтерв’ю зазначає, що сподіватися на швидке повернення всіх біженців нереалістично:

«Je iluzorní myslet si, že by migrace byla dočasná… velmi často se z dočasné migrace stává trvalá… už dnes vidíme, že zhruba dvě třetiny těch, kteří jsou v Česku, by rádi zůstali. Je to logické: zapustí tu kořeny, děti chodí do školy, rodiče mají práci… tendence zůstávat je silná», – пояснює вона. Іншими словами, дві третини українців вже «пустили коріння» в Чехії – їхні діти ходять до місцевих шкіл, а дорослі працюють (хай часто й не за фахом).

Водночас звучать заклики запровадити системні кроки для підтримки інтеграції, адже “Česko se zdráhá zavést strukturální změny, které by integraci podpořily”, тобто Чехія поки вагається зі змінами, що полегшили б адаптацію біженців.

Голос діаспори

Після початку війни в Чехії з’явилися українськомовні редакції в чеських медіа – «Детектор медіа» опублікував список. Вони інформують про актуальні події, розповідають історії українців, допомагають з інтеграцією.

Сила медіа

Вони не лише відображають суспільні настрої, але й формують їх: обирають, які історії розповідати, в якому тоні й фокусі. На шпальтах, екранах та з ефіру довідуємося не лише про українців у Чехії, а й про те, як чехи готові їх бачити: як тих, хто потребує допомоги, як тих, хто її заслуговує, рідше – як собі рівних. Ці редакторські рамки визначають, наскільки включеною чи чужою залишається діаспора у публічному просторі.

Українські мігранти не повинні залишатися лише в ролі символів страждання чи зразкової інтеграції. Їхній досвід – багатогранний і суперечливий, і саме так він заслуговує бути представленим у публічному дискурсі. Завдання відповідальної журналістики – створювати простір для складних, повсякденних, а не лише виняткових історій, у яких є місце і для вразливості, і для гідності.