Справжнє обличчя війни являють історії героїзму. Не лише в бою, а й в умовах щоденного виживання. Фільм «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова та оператора Олександра Бабенка – саме такий, чесний і нестерпно болючий.

Я побувала на київській прем’єрі цієї документальної стрічки, яка охоплює події українського контрнаступу на Бахмутському напрямку восени 2023 року. Взвод 3-ї окремої штурмової бригади має подолати укріплений ліс, щоб деокупувати село Андріївка на Донеччині.

Йшла на прем’єру як на звичайний кінопоказ, із попкорном у руках, очікуючи побачити історію. Але до попкорну навіть не доторкнулася. Їсти не могла, ковтала сльози.

Фраза, що спиняє дихання

Вона буквально пронизала емоційний захист зали і, здається, стала квінтесенцією всього, що ми відчували тоді, під час перегляду, та й тепер, коли згадую цей кіносеанс катарсису : «А що, якщо війна буде до кінця нашого життя?»

Це питання – взагалі не про політику, навіть не про військову стратегію. Воно про наше майбутнє, про те, чи бачитимемо Київ без війни, українськими Донецьк і Севастополь, чи заживемо в іншій, квітучій, справді європейській Україні. Це питання ставили собі мільйони українців у перші місяці повномасштабного вторгнення. Цей біль, ця невідомість повсякчас мучать нас екзистенційним страхом, який прибрав вигляду щоденної хроніки війни.

З історій тих, про кого стрічка, з їхніх облич  зчитуємо ой як багато.

«Не роби з мене героя, я ще нічого не зробив, ти мене знімаєш, є люди, які зробили більше». Слова воїна, звернені до оператора, розвіюють пафос, оголюють сувору правду війни. А цей вояк із подільського міста Полонне з позивним Гагарін знає, що їхня місія будь-якої миті може стати останньою і для нього, і для його побратимів. «Він знає, що хтось помре», – звучить за кадром. У їхній історії, навіть шрам «від дитячої гри у війну» стає зловісною метафорою дорослої реальності.

Дорогою ціною

Оті 2000 метрів до Андріївки у фільмі переростають свою географічну сутність. Бо цю смугу замінованого лісу наші визволителі відвойовували крок за кроком і дорогою ціною. Багато хлопців полягло саме за ці два кілометри. Відвоювали село, але на екрані бачимо, що це вже тінь мертвого села. Руїни і згарища.

Чуємо з екрана:

«Там нічого не залишилось, то за що ми воюємо? – Щоб відбудовувати».

Так біль втрати гартує мету. Війна вимірюється не годинником, а іншими одиницями. Як сказано у фільмі: «Час не має значення, відстань має значення і вимірюється паузами між вибухами». Кадри, де наш прапор нарешті майорить на руїнах будинку, – це момент абсолютної, гіркої перемоги. Радість і біль, щасливий блиск очей і сльози. Усе злютовує війна.

Так, життя триває, і це не банальна фраза. Єдиною живою душею у цих руїнах села зустрів наших воїнів маленький наляканий котик. Його підібрали, нарекли Андріївкою і взяли із собою. Цей котик зберіг для села живе хатнє тепло, яке , віримо, неодмінно поверне сюди людей.

Пам’ять повинна мати локацію

Кирило Степанець, дослідник Києва, переконує: увічнення пам’яті – це не формальний ритуал. Пам’ять навічно прив’язана до місць, де люди жили, працювали, вчилися.

«2000 метрів до Андріївки» – це і є та локація пам’яті.

Ми бачимо, як трансформується страх, як люди знаходять сили ділитися останнім, це наше спадкове – не лише те, що в нас бачать, а й те що в нас відчувають, ким ми є на світі білому.

Ця кінострічка доводить: усе, породжене війною, навіть її мартиролог, не можна зводити лише до цифр і статистики. Потрібно фіксувати емоції, бо саме вони створюють те унікальне відчуття місця й часу, яке ми зобов’язані зберегти для нащадків. Фільм не дає відповіді на страшне питання про «війну до кінця життя», але він додає сил. Доводить: навіть за 2000 метрів від пекла наші сильні духом, борють смерть, вірять у перемогу.  І з цією вірою документують свою історію.