Неймовірні сюжети книг та фільмів зачинаються саме із вражаючих подій, які хтось записав, розвинув і зробив цікавими для інших.

Цю життєву історію я занотував «по гарячих слідах» і беріг ці записи. В них – емоції та враження кількарічної давнини, імена людей, навіть кілька фото, які тоді встиг зробити. Моя розповідь про те, як ми з дружиною Мариною здійснили одне із найзаповітніших її бажань – відвідали духовний центр усіх вірмен Ечміадзін. Марина – вірменка. Її предки століттями проживали в місті Карс (нині територія Туреччини). Трагічна історія родини, яка пережила геноцид 1915 року. Бабуся Марини на ім’я Шушанік в юному віці втекла від тих жахів разом із своєю старшою вагітною сестрою. Кілька тижнів пробиралися через перевал до Грузії… В горах сестра народила дитинку, а Шушанік як могла при тому допомагала. Згодом, коли підросла й вийшла заміж за Акопа Акопяна, і сама продовжила рід. Привела на світ Божий кількох діток. З поміж них – Роберта, батька моєї дружини. Марина, як і Роберт, народжені в столиці Грузії. Їх, як і багатьох одноплемінників, досі називають «тбіліськими вірменами».

… Ось нарешті 2014 року ми мандруємо з Тбілісі до Єревана. Поселились в одному з маленьких готелів, погуляли містом, а вже наступного дня сіли на автобус, який віз нас в місто з непростою назвою Вагаршапат. Це історична назва міста Ечміадзін. Пам’ятаю, гора Арарат супроводжувала нас усю дорогу. Впродовж двадцятикілометрового маршруту височіла в глибині Араратської долини.

День був пречудовий. Літнє повітря, наповнене ароматами квітів і трав, п’янило дужче за якісний вірменський коньяк. Пройшовши через центральний вхід монастиря, опинилися в оазі, при якій на ум спадало одне єдине слово – рай. Якщо він десь і є, то, певне, точно такий! Попри тутешній засушливий клімат в абрикосово-персиковому саду квітнули троянди, літали бджоли й метелики. Храми, в оточенні яких ми опинилися, ніби люди, гукали кожен до себе. Мені здалося, я чув їхні голоси. Йшли навмання, заворожені довколишньою атмосферою. Орієнтиром слугувала гора Арарат. Тепер, здавалося, до неї рукою подати! Так, зовні споглядаючи древні вірменські храми, підійшли до того, що був до Арарату найближче. Саме туди захотілося зайти. Він не виділявся з-поміж інших, не вивищувався, навпаки, ніби по коліна вгруз у землю. Від суму й давнини.

Перш ніж пірнув у приземкувату нішу, яка ховалася в тіні портика, увагу привернули древні стіни з туфу. Очевидно, він колись був рожевим, а тепер зі шпарин проступала якась масляниста рідина, мов кров, що потемніла, вивітрилася й загусла, лишаючи темні сліди. Вікова кров стражденного народу… Тепер стіни храму вмістили у собі сіро-коричнево-чорні відтінки. Зате всередині, напевне щиро намолений, подекуди зберігся первинний колір червонасто-рожевого туфу… З якого збудована вся древня Вірменія. З якого півтори тисячі років тому зведено Ечміадзін.

Церква, яка покликала до себе, постала руками вірменських майстрів ще 630 року. Так-так – древнє тризначне число! Про це повідомляла інформаційна табличка при вході, а ще там значилося, що храм носить ім’я святої Ґаяне, діви, яка в третьому столітті проповідувала на цих землях християнство і яку за це жорстоко вбито. Як відомо, Вірменія – перша країна в світі, де християнство проголосили державною релігією, а Вірменська церква називається апостольською. Отже, Ечміадзін – священне місце для всіх християн…

Простота геніальна. Про це я вкотре пересвідчився у храмі святої Ґаяне: жодних звичних церковних прикрас, жодної позолоти – лиш вікові стіни, які ввібрали в себе мільйони людських молитов. Довершений строгий каркас наче підкреслював довершений талант будівничих. Крізь високі бійниці вікон у прохолоду храму тихо вливалося срібне проміння – провісник небесної благодаті. Звичного для церков вівтаря тут немає. Замість нього – невеличкий подіум. В центральній ніші, над місцем, де виголошуються проповіді, у рожевому кам’янистому обрамленні – світлий образ Божої Матері з Ісусом на руках… Придивившись, можна розгледіти в її обличчі риси земної вірменської жінки. То тут, то там в різних частинах храму висять картини на релігійні сюжети, дань уже новітнім часам…

Рожево-бузкова барва… Вона видимо й невидимо виповнювала увесь довколишній простір. Фіолет небес, пелюстки квіток гармонійно поєднувалися з облаченням священників, убранням хлопчиків, які їм прислужували під час літургії. Все від блідо-рожевого до темно-бузкового відтінків. Я тоді зловив себе на думці, що бузковий – мій улюблений колір. Можливо й через це мені так легко почувалося в тих знайомих кольорах, між людей, які також здавалися знайомими. А народу біля храму і всередині було дуже багато! Як дізнався пізніше, нам тоді пощастило потрапити на храмове свято.

Той літній погожий день зібрав у церкві Ґаяне багатьох іноземців. То тут, то там з’являлися нові групи туристів, заходили в супроводі гідів. На обличчях більшості відвідувачів проступали явно вірменські риси: гострий смаглявий профіль, смолянисті очі, густі брови… Їхня повсякденна англійська мова пересипалася вірменськими словами. Стало зрозумілим: сюди паломниками приїжджають нащадки тих вірмен, які колись покинули свою знедолену країну. Бо там, за її межами, легше жити, але дихати легше – тут. Тому й летять звідусіль, як заблудлі птахи, тому й марять Аястаном і жити без нього не можуть. Тому й очі ці, смолянисті, вологі від сліз, що проступають, як масляниста рідина із шпарин древнього храму святої Ґаяне…

Навколо багатих іноземців, увішаних, мов новорічні ялинки, усілякими бейджиками, фотоапаратами, лискучими сумочками, крутяться місцеві вірмени: пропонують купити якісь сувеніри чи просто намагаючись чимось догодити й розказати те, чого не встигли розповісти гіди. Але те стосується, здебільшого, молодих туристів. Старші ж вірмени стоять усамітнено, мовчки заглибившись у молитву. Зачувши зайвий шум у храмі, хтось із них чемно прикладає до вуст палець: «Тихо, ради Господа, тихо…». З огляду на поважний вік для більшості з них – це, вочевидь, останнє повернення додому, остання молитва у цих святих стінах. Сивочолі сухенькі туристи підходять до могили святої Ґаяне й довго-довго стоять, притулившись скронями до прохолодного туфу, не ховаючи сліз… Моя Марина, розуміючи їхню мову, яка проривалася крізь пелену англійської, іноді тихенько на вухо мені перекладала із найцікавішого…

Служба тривала довго. Влившись у цю людську ріку, відчув себе часточкою якщо не цього народу, то точно – молитовно об’єднаної спільноти храму Ґаяне. Я стояв у лівій його частині, між чоловіків. Праву заповнили жінки. Такого поділу саме в цьому храмі дотримуються з давнини. Як і жертвоприношення, яке досі притаманне вірменській церкві. Називається це дійство «матах». Жертвоприношення з нагоди важливої події чи успіху. Тоді на знак вдячності ріжуть баранчика…

Молитви читав молодий священник. А поруч, у великому дерев’яному кріслі на узвишші, в аскетично-чорному одіянні сидів старий сивобородий отець – настоятель храму, який прослужив тут чи не все своє життя. Його образ нагадав мені знайомі з дитинства риси. Такі очі, темні, як передгрозова вода, були в нашої сусідки баби Федосі, схожої на циганку. Неймовірно добру душу мала ця жінка! Чоловік загинув на війні, весь вік прожила вдовою. Під її двором ми, сільські дітлахи, гралися, вилазили по гілках старої груші, ближче до небес. А бабуся вийде з хати, ще й бубличками нас пригостить чи цукерочки порівну розділить між усіма, які їй донька прислала з Донбасу.

… Я стояв з людьми в одній молитві, не розуміючи жодного слова по-вірменськи. І мені нікуди не хотілося звідси йти. Сонце за товстими стінами піднялося вище й розсипало свою золоту пшеницю по всьому храму. Воно – щастя й біда цього народу. Дає життя й випалює родючий ґрунт, якого у вірмен лишилося так мало. Сонце любить вірменську землю. І вона, червонаста, суха аж кам’яна, віддячує Богу та людям виноградом, гранатами, інжиром, сонцеликими персиками й абрикосами…

З червонастого каменя-туфу народжена Вірменія. Цим каменем-фортецею віками захищалася від завойовників. Надгробками з туфу вкрито тіла загиблих вірмен. Напевне, за всю тисячолітню історію в цього народу більше загиблих аніж померлих… І все ж вірмени лишаються пацифістами! А пацифізм, на жаль, безсилий проти агресивності. Часом агресивне нутро ховається під маскою «захисників» та «єдиновірців».

…Закричала дитина. На весь храм Ґаяне. Світлим криком закричала, бо ж сьогодні в неї обряд хрещення. Людські обличчя при цім також засвітилися… Молитва за здоров’я малюка посилюється молитвами мільйонів вірмен, яких тут хрестили упродовж майже півтори тисячі років! А над головами нині сущих з глибини купола звисає коване свічадо, в центрі якого торкаються одне одного крилами четверо голубів – Дух Святий посилає мир на всі чотири сторони світу…

Я відчував потребу стояти поруч з тими, хто молився тут, адже часточка крові моїх дітей – також вірменська… Я робив усе, що й інші, не розуміючи мови, але відчуваючи потужну енергію проголошених слів, енергію цього місця, енергію народу. Ось священник розділив хліб між усіма, хто молився, а потім кожен з нас поклав свою часточку у велику спільну чашу. Із малого складається велике, так тоді подумав я, вдихнувши на повні груди аромат ладану, який наповнив простір магією спільної молитви у звучанні дужих чоловічих голосів. Від тої могуті здалося, що храм перетворився на фортецю, а ми стали захисниками світла, правди, миру, добра. Так я тоді відчув…

Ось священник розгортає древній манускрипт і читає з нього Головні Вірменські Слова. Люди їх повторюють роками, століттями, передаючи із покоління в покоління. Вірмени освічена нація і в них навдивовижу сильна пам’ять. Матенадаран, найбільше в світі сховище древніх вірменських рукописів (119 тисяч одиниць!), – одна з головних святинь, розташованих Єревана.

У храмі Ґаяне, заповненому пахіллям ладану і сизим кадильним димом, пучки світла, що пробивалися з високих бійниць, здається, перетворилися в молочне марево. Те марево, мов Господня благодать, легко опускалося на наші голови, огортаючи чудодійною невидимою енергією, від якої в душі настає гармонія…

Люди ставлять плоскі круглі човники свічечок на блюдця, наповнені водою. І вони ще довго миготять вогняними крильцями, випромінюючи святобливе тепло, любов і віру в добро кожного, хто їх запалив…

…Запрошують на благословення. Чоловіки стають один за одним. І я поміж них… У лівій від імпровізованого вівтаря стіні – низенькі, з півтора метри заввишки, дверцята. За ними колінкуємо в манісіньку приземкувату печеру. Молитва зливається з людськими подихами, вона так близько, що, здається, розчиняєшся в ній, сам стаєш її часточкою.

З отим великим духовним наповненням я вийшов на подвір’я, намагаючись зберегти неповторне відчуття гармонії світла, віри, добра…

Невдовзі до мене підійшов молодий священник, один із тих, хто правив літургію. Розпитав хто я і звідки? І від імені старійшини громади запросив як бажаного гостя розділити з ними святкову трапезу. Я сказав, що перебуваю тут разом з дружиною-вірменкою, що ми ще не встигли відвідати решту церковних споруд і кафедральний собор… «Не хвилюйтеся, – відповів священник, – все побачите, а така честь, побувати в домі старійшини випадає далеко не кожному»…

Підійшла моя дружина і вони заговорили між собою по-вірменськи. Марина потім мені переповіла, що, виявляється, отой древній сивобородий отець, який сидів усю службу, був вражений, що я (за його словами, «цей синьоокий хлопець») вистояв поруч з вірменами усе богослужіння. Сьогодні ж у храмі святковий день і вони справляють «матах» з нагоди хрещення дитини, тому й запрошують до своєї господи. Пізніше я дізнався що у храмі святої Ґаяне жертвоприношення Господу здійснюють уже понад тисячу років! Для цього біля храму є навіть спеціальне місце. Нас запросили в будинок настоятеля, який був неподалік, – призволитися жертовною стравою …

Настоятель запросив нас сісти поруч із ним. Отак за трапезою ми й познайомилися. Розговорилися. Такої трапези в моєму житті точно не було і не знаю чи й буде. Серед розмаїття традиційних вірменських страв головними були гарячі шматки жертовної баранини. На одній з лопаток виразно виділялися кров’яні контури… мальтійського хреста. Помітивши наше з дружиною здивування, господиня пояснила: на «матах» це буває завжди, хтось неодмінно знаходить на кістці жертовної тварини такий знак. І присутні ствердно закивали головами.

Дякую Господу, який сподобив тоді записати імена гостинних господарів: настоятель громади церкви святої Ґаяне Дарбинян Тер Арутюн та його дружина – Авагян Тіругі (свої імена паніматка записала власноруч ще й зазначила адресу їхнього дому, куди запросила неодмінно приїхати ще). Настоятель говорив лише по-вірменськи, хоча розумів російську. Вони багато розпитували про Україну, Київ, висловлювали мрію відвідати Києво-Печерську Лавру, печери, де ще жодного разу не були…

Я поглядав на годинника, щоб не проґавити останню маршрутку до Єревана. На прощання господар покликав свого помічника. Як з’ясувалося, той отримав доручення провести нас всіма храмами Ечміадзіна… Що і зробив, організувавши в кожному з них пізнавальні екскурсії.

Ми виходили за ворота, коли сонце вже геть схилило своє проміння, поступаючись місцем прохолоді й вечоровим пахощам абрикосово-персикового саду. Останній автобус на Єреван уже давно пішов, але ми не шкодували, бо знали – вихід неодмінно знайдемо. Аж тут до воріт під’їхало таксі. Наш церковний проводир (шкодую, не записав його імені) відчинив дверцята: «Машина до ваших послуг, вона вас довезе до готелю. Щасливої дороги!» На прощання ми обнялися як давні друзі. В Єревані водій відмовився від грошей, сказав, що все сплачено.

…Я пишу ці рядки наприкінці грудня 2022 року, в Києві. Сьогодні знов звучать сирени повітряної тривоги – росіяни запустили нову партію ракет по моїй рідній Україні. Тому, прихилившись між двома стінами, в напівтемряві, перечитую написане, повертаючись у мирні часи…Цей текст я передам своєму побратимові – українському письменникові й перекладачеві Олександрові Божку, який багато сил докладає для зміцнення українсько-вірменських взаємин. Наші долі схожі, він також має дружину-вірменку на ім’я Раїса. Вони, наші вірні дружини тут, в Україні народили нам діток. Поєднали українські та вірменські гени, і вони стали ще міцнішими.

Я вірю: колись цей світлий і вдячний спогад у перекладі вірменською долетить голубом до Ечміадзіна, в гостинний будинок неподалік церкви святої Ґаяне, за адресою, що нам її залишила паніматка Тіруї… А слідом за ним приїдемо й ми, потрапивши в обійми абрикосово-персикового саду, від якого до Арарату рукою подати…