Львів сьогодні… Пошкоджено 51 житловий будинок (528 квартир), 21 обʼєкт бізнесу, який люди розвивали роками, 2 промислових підприємства, навчальні корпуси Львівської політехніки, 19 автомобілів…

«Что там во Львове? Потрусило немного? Почувствовали чуток реалии СВО?», — радісно пишуть на своїх сторінках російські воєнкори. Не дочекаєтесь! Львівʼяни оговтались, втерли сльози та попіл згарищ, і хтось перший, побачивши з вікна роздягнених та босих людей, зварив два великих термоси кави, нарізав хліба та ковбаси для бутербродів і виніс у двір, а потім хтось слідом — пледи, куртки, якусь взувачку та мʼякі заспокійливі ведмедики дітям… А вже потім розгорнули намети міськрада та благодійні організації, і стало тепло і спокійно від гарячих «самоварок», печива та інших смаколиків, від інформації про розселення тих, хто втратив житло, деталей компенсації за пошкоджене майно, де вражала чіткість, оперативність та відчуття чужого ліктя як точки опори…

Львів, цей осередок патріотизму, національного спротиву та української духовності завжди був кісткою у горлянці ворога. Бо тут кожна вулиця, кожна памʼятна дошка на ній волають про спротив і помсту. І саме сьогодні це особливо впадає у вічі. Пункт опору та мобілізації із портретами на всю стіну Да Вінчі і Хаммера із промовистим закликом «помститися за смерть великих лицарів!». Терновий вінець із кетягами червоної калини навколо портрета на чорному хресті зі словами «На цьому місці 8 травня 2000 року російські шовіністи закатували композитора Ігоря Білозіра». І свіжий ранковий букет тут-таки, під стіною.

А вже по обіді на площі Міцкевича волонтери як завжди поставлять опудало рашистського чмобіка у брудній воєнній формі «второй армії міра» із маскою кремлівського старця, та трофейну зброю його холопів, хто встиг прорости тут, у чужій землі із краденого соняшникового насіння в кишенях… І якось особливо монументальним видається сьогодні памʼятник закатованому Володимирові Івасюку поруч із пишними клумбами, що так пахнуть Провансом та європейськими лавандовими полями…

А хтось у мансарді поблизу ввімкне нашу невмирущу «Червону руту» і її слова розтечуться, радісно розбризкаються літнім дощем над вечірнім містом. І ти раптом збагнеш, що вона, ота «Червона рута» – зовсім не про кохану жінку. Вона про Україну, яка для тебе єдина. Про її непоборні чари. Про нас, про нашу чистую вроду… І про могуть нашої свободи, що є бистрая вода з синіх гір… З тих полонин і верховіть, які стояли і стоятимуть віками!