Якщо вірити останньому російському перепису населення, на росії нині проживає 2 млн українців.
Можна лише здогадуватися, як ті земляки наші, у кого ще не струхла совість, почуваються в державі, що нині плюндрує землю їхній батьків. Звісно, після початку «спецоперації» кремлівського варвара, дехто з українців не зміг залишатися в «ерефії»: полишивши все подався геть, подалі від країни-терориста.

Тетяна понад двадцять років прожила у росії, там народила двох дітей, які мають російське громадянство. Сама Тетяна попри можливість отримати російський паспорт залишила український. Вона не дивиться федеральне телебачення з 2013 року, читає тільки українські ЗМІ, навчає дітей української мови.

Після 24 лютого Гарік, син Тетяни, почав викладати у соціальних мережах пости про звірства російських військових – бомбардування Маріуполя, масове вбивство цивільних у Бучі… Через його публікації керівництво університету, де він навчався, почало погрожувати хлопцеві, цькувати його: мовляв, як той сміє висвітлювати російську армію в такому гидкому світлі. І навіть заявило: «Якщо тобі щось тут не подобається, їдь у свою Україну».

Донька Тетяни Роксолана плакала і жалілася мамі, що у школі перед навчанням і на кожній перерві вмикають російський гімн і «патріотичні» пісні. І що їй морально нестерпно ходити на заняття.

– Для мене це все було вкрай важко, – пригадує пережите Тетяна. – Я чекала, коли син прийде з університету, донька зі школи, щодня переживала, щоб з ними все було добре. Це дуже гнітило. І я взялася шукати шляхи виїзду з росії. Спершу потрібно було отримати візи, розглядали тільки недорогі варіанти. Нам запропонували відкрити іспанські, фінансово доступні для нас. Виїжджали через російсько-латвійський кордон, в черзі стояли 8 годин. За цей час видаляли з телефонів все, що могло б навести на нас підозру ефесбешників у «дискредитації російської армії». Дякувати Богу, нас пропустили. Можливо, через те, що у мене український паспорт.

– Вам хтось допомагав у Латвії чи зверталися до пунктів допомоги біженцям?

– Якщо чесно, я була така розгублена, що просто не мала уяви куди і до кого звертатися. Але на вокзалі Вільнюса ми познайомилися з українкою, котра порадила їхати в Іспанію, як ми і планували. Сказала, що там не так агресивно ставляться до російських громадян. На півночі Європи росіян більше зневажають. З Вільнюса поїхали до Варшави, там купили квитки на літак до Барселони. Добу були в аеропорті, ночували на стільцях, чекаючи рейсу. Зрештою, добралися.

– А що було далі?

– Нас зустріли знайомі, але допомогти з житлом вони нам не могли. Порадили звернутися до Червоного хреста. Зауважили, якщо ця організація не зможе надати нам прихисток, бо мої діти – громадяни росії, то можемо піти до будь-якої української церкви (там велика громада), вона не відмовить. Можуть надати житло, допомогти з одягом і харчуванням.

Червоний хрест таки відмовлявся надати притулок моїм дітям через російське громадянство. Щоб перебувати легально в Барселоні після закінчення візи, нам треба було зробити так звану СІТУ, тобто стати на облік у поліції. СІТУ ми могли отримати тільки через місяць, а доти повинні були десь жити. Тому й звернулися до української греко-католицької церкви. Пояснили ситуацію священнику, громаді, хто ми й звідки, і вони не відмовили, тимчасово нас прихистили. Допомагали звичайні парафіяни, приносили продукти, хтось міг купити квиток на автобус або метро. Кожен допомагав чим міг і я безмежно вдячна цим українцям. У церкві нам порадили повторно звернутися до благодійної організації, але вже з новою заявою, що мама українка з неповнолітньою донькою, громадянкою росії… Моєму повнолітньому синові, на жаль, ця заява вже не могла допомогти. Я ж не могла покинути сина, а тому відмовилася писати. Ми продовжили жити у церкві, шукаючи вихід із цієї скрути. Не пам’ятаю від кого, але отримала брошуру, в якій роз’яснювалося, що робити біженцям. Там була електронна адреса консула України. І я написала йому свою історію, що ми українські біженці з росії, що не маємо ані житла, ні грошей, що Червоний хрест відмовляє у прихистку. Відповіді не отримала, але за два дні мені зателефонували з Червоного хреста – сказали, що можуть надати нам допомогу. По щирості дуже мене цим здивували, бо ми стільки разів ходили до них, благали про допомогу, нам відмовляли щоразу, а тут самі зателефонували, ще й у вихідні… У понеділок зранку поїхали в офіс організації Червоного хреста. Сина все ж таки не змогли оформити. Тому, порадившись і з ним, вирішили: Гарік житиме в церкві, доки ми не почнемо працювати і не винаймемо окреме житло. А мене з донькою поселили в готель від організації.

– А могли потайки брати до себе на ніч сина?

– У Червоному хресті одразу попередили: якщо будемо порушувати, то нас вилучать з програми. Ми чекали на СІТУ і добрі люди з церкви підказали: якщо у синовому свідоцтві про народження мати записана як українка, то за законами Іспанії можна подати заяву на возз’єднання сім’ї, тоді син може отримати документи біженця – картку НІА. Це як паспорт, який дає право оформлювати робочі контракти і відкривати банківський рахунок. Ми отримали ці документи, пішли з ними до Червоного хреста. В організації довго опиралися, але все ж таки погодились надати прихисток Гаріку. Син зміг переїхати до нас у готель.

– Складно було знайти в Барселоні роботу?

– Шукала її через різні сайти. В різних групах писала пости, пропонувала послуги прибирання житла.

– Червоний хрест не допомагає шукати роботу?

– Ні, цим вони не переймаються. Ба більше, перші шість місяців перебування під захистом Червоного хреста біженець не має права працювати, бо ці пів року його утримує організація.

– Тобто якщо під час дії програми захисту ви влаштуєтесь на роботу, то буде анульована ця програма?

– Так, якщо організація дізнається, що я працюю, нас позбавляють житла і харчування. А ви ж розумієте, навіть якщо у нас триразове харчування, грошей ми все одно не отримуємо, а вони потрібні на сезонний одяг, ліки, навіть на засоби гігієни.

– Тож перші пів року ви були без роботи чи все ж таки шукали підробіток?

– Авжеж, потайки шукала. Нам були потрібні гроші. І знайшовши перших замовників для прибирання помешкань – це для мене вже було дуже багато, бо отримала можливість купити квитки на метро, поповнювати рахунок телефона… Нам же це ніхто не сплачував, а це ж необхідні витрати.

– Співробітники Червоного хреста не виявили ваше порушення?

– Я дуже переймалася через це, нікому нічого не казала, просто йшла вранці, а поверталася ввечері. В готелі запитували дітей, чому мами немає на сніданках, на обідах. І кожен раз дітям приходилось вигадувати історії про мамині походи до лікаря тощо.

– Досі живите в готелі від організації? Термін програми для біженців не вичерпався?

– Ні, термін ще не закінчився, але Червоний хрест вже розселяє людей по інших місцях. Пояснюють, що готель будуть ремонтувати. Нас повинні були розділити із сином, надавали житло в іншому місті, за 120 км від Барселони. Моя донька тоді вже навчалася в школі, я мала вже декілька квартир для прибирання, почалася якась стабільність… Ми з сином не готові були знову жити окремо, він навіть роботи ще не мав. Тому відмовилися від програми організації.

Знову звернулися до священника української греко-католицької церкви попросилися ще деякий час пожити у храмі. Він не відмовив.

Син улаштувався посудомийником в ресторан, співає в українському церковному хорі, на роковини війни виступав на концерті з піснею «Червона рута». Бере активну участь у заходах для підтримки України, зокрема в українському ярмарку, зібрані кошти від якого передають на допомогу ЗСУ.

– У вас син патріот України з російським громадянством…

– Так і є, він, як і донька, спілкується виключно українською мовою, ходить на всі українські заходи і тільки у вишиванці. Мої діти мріють отримати громадянство України й одразу переїхати жити в Україну, донька мріє отримати українську вищу освіту. В Польщі є консульство, яке може вирішити питання громадянства дітей як возз’єднання сім’ї. І ми з дітьми пообіцяли собі: як тільки станемо на ноги, з’явиться можливість, одразу поїдемо робити документи, щоб після перемоги поїхати в Україну. Я дуже вдячна всім причетним до нашої долі. Велика вдячність священнику нашої церкви і всім парафіянам. Це неймовірно добрі і чуйні люди. Дякую і Червоному хресту, незважаючи ні на що.