Його називали «українським Мунком», «українським ван Гогом», а він відрізнявся оригінальністю, самобутністю. І присвячував свою творчість рідному народові, мріяв нею про суверенну Україну.
Батьківщина його довго не знала, а тимчасом про мистецтво Олекси Новаківського говорив світ.

Він народився на Вінниччині, в родині лісника, який працював у маєтку польських аристократів. Обдарованого хлопця, його захоплення малюванням помітив граф Тадеуш Грохольський, художник за покликанням. Початкову художню освіту юнак отримав в Одесі, у приватній школі художника-декоратора Филипа Клименка. Згодом перебрався до Кракова, навчався в Академії красних мистецтв.

Став учнем Яна Матейка – славетного польского живописця, котрий мав на нього значний вплив. Закінчивши академію, Новаківський оселяється в селі Могила біля Кракова. Щоб бути ближче до природи. Згодом це прагнення задовольнятиме і в українських Карпатах.

Все частіше на його полотнах з’являється дівчинка Анна Марія Пальмовська, перегодя – любов усього його життя.

Їй було 9, йому – 26. Новаківський єдиний з українських художників, який зобразив одну жінку, свою дружину, з підліткового віку і аж до її смерті.

Поворотним моментом в житті митця стало його знайомство у серпні 1909 року з митрополитом Галицьким Андреєм Шептицьким. Восени 1911-го на краківській виставці Польського товариства приятелів красних мистецтв український художник показав понад сто своїх робіт. Потому митрополит запросив маляра до Львова, запропонував йому свою підтримку, ініціювавши 1923 року заснування Мистецької школи Олекси Новаківського та активно сприяючи її діяльності. Вона стала унікальним явищем українського художнього шкільництва, посівши гідне місце в історії західноукраїнської культури ХХ століття.

Сім’ї Новаківських виділили розкішний маєток з червоної цегли.

В цей період творчості Олекса Новаківський відтворює на полотнах героїку і трагедію боротьби за українську державність. Вони постали із глибин його духовного переживання.

«Мадонна червоної калини» – болісний відгомін на героїчні й жертовні бої Українських Січових Стрільців.

А робота «Переживання світової війни», 1920 року – немовби погляд крізь століття, у наше гірке сьогодення. На полотні – руїна війни, випалена українська земля. Міфічна річка Стікс, якою Харон перевозить душі із світу живих до світу мертвих. І алегорична постать Матері-України з мертвим сином-воїном на руках. Ця робота – чи не наймістичніша у циклу «Пробудження».

Новаківський бездоганно адаптував на рідних теренах традиції модерну, імпресіонізму та експресіонізму.

«Таким 47 років тому я побачив через фотооб’єктив Олексу Новаківського, – згадує український фотограф і публіцтист Ярослав Коваль. – Те було в Горганах, в курортній місцевості Підлюте. Було полудне. Художник сидів на своєму складеному дзиґлику, руками спертий на нерозлучну палицю, опертий плечима до кедра. Фоном була недалека, якихось 30 метрів дальше положена кедрова палата. Доходив до нас голос митрополита, який виголошував проповідь».

Олексу Новаківського називали генієм колористики. Володимир Гаврилюк, поет і художник, приятель митця, навіть відгукнувся на це віршованою посвятою:

З полотен ти кричиш,
Ще мало накричався,
В огонь і бунт включив
Своє малярське: «Слався!»

Кричиш устами тем
З потоку фарб і ліній.
Струнчить іще твій день
Червоний, Жовтий, Синій…

Але ані мистецькі набутки, ні слава непересічного художника не принесли за життя Олексі Новаківському статків, гідних його таланту. Родина часто потерпала через безгрошів’я. 1925 рік став у долі митця чорним: раптово померла його муза, натхненниця, його Анна Марія. Митець так і не оговтався від цього удару: залишився самітником, переживши дружину на 10 літ.

Ярослав Коваль залишив у своїх спогадах тихий докір генія: «Художник лише тоді може працювати, як його роботами захоплюються… Наші люди того не вміють».

Олекса Новаківський знайшов вічний спокій наприкінці літа 1935 року на львівському Личаківському цвинтарі. А 1972 року, після довгого забуття, у Львові відкрили художньо-меморіальний музей його імені.