Холодний вітряний ранок. На годиннику 5:05. «Електропоїзд № 6105 прибуває на першу колію!», – лунає на Львівському приміському вокзалі. Світло фар локомотива сліпить звиклі до темряви очі. Стараємося визначити, звідки краще зайти у вагон. Різкий скрегіт, свист. Потяг зупинився. Люди враз, немов зірвавшись з ланцюга, побігли «штурмувати» вагони. І тільки-но двері розчинилися, людський потік просто запхнув нас всередину. Ми обрали для себе «виграшні» місця, де сидять по двоє.

Електропоїзд «Львів – Мостиська–2»

Запах старої електрички, тверді та холодні сидіння. Відразу захотілось вийти. Але наша цілеспрямованість тримала, як на припоні.

Потяг рушає. Хитрі подорожні вдають сон, тримаючи в руках давно протерміновані квитки, інші немов на ліжку розляглися на зимних тримісних лавах, хтось – із звичною обережністю професійного «зайця» розливає щось у дитячий сервіз, певне, самогон.

– Давайте по одній, – скомандувала найвідчайдушніша мисливиця за грибами, зробила свій ковток і передала черговому по колу.

Пункт пропуску «Шегині – Медика»

– Кінцева зупинка – «Державний кордон». Звільніть, будь ласка, вагони!

Після двох годин катування холодом, вистрибуємо з електрички. Посеред поля тільки ми, рейки та потяг з трьох вагонів. А, ні, здалося: з вагонів витрясається люд і на всіх парах мчить уздовж електрички. Ми не губимось, вливаємось у натовп. Через декілька хвилин всі діляться на дві групи: хто поїде автобусом чи піде пішки. Як завзяті пішоходи, звісно ж, обираємо друге. Спершу у гурті з усіма, потім додаємо швидкості, щоб зігрітись, адже ніг просто не відчуваємо. Зрештою, вириваємося в лідери цієї вимушеної спортивної ходьби.

О восьмій легко проходимо український кордон, по-спринтерськи долаємо нейтральну смугу до польської межі. А там – уже зомбі-апокаліпсис: сотні людей згромадилися, щільно один при одному: десь – кричать, десь – плачуть, хтось дряпається по огорожі.

– Ти не знаєш хто сьогодні сидить? – питає жінка, котра щойно таки протиснулася крізь щільну чергу до знайомої.

– Сьогодні Квітка у нас.

– О, то може мені збігати ще по пачку «Парламенту»? Він же не провіряє…

Йдемо далі, на годиннику вже одинадцята. Знову не відчуваємо ніг, тільки тепер не від холоду, а від того, що нам їх відтоптали.

Але це не псує нам настрою – ми в передчутті нових вражень.

Медика – Перемишль

– Czy ma pani papierosy? (Чи має пані сигарети?)

– Czy sprzedajesz wódkę? (Продаєш горілку?)

Такими питаннями нас зустріли польські перекупники. Кожного дня українці вистоюють кількагодинні черги, щоб тут дорожче продати сигарети та алкоголь. Одні займаються цим у вільний час, працюючи на іншій роботі, для інших це основний заробіток. Вони живуть на кордоні, всі між собою знайомі, для них – це невід’ємна частина життя.

Сідаємо в автобус, який довезе нас до Перемишля. За кілька секунд він забивається так, що водій ледь зачиняє двері. Їдемо, але водночас слідкуємо за картою, щоб не проґавити нашу зупинку. В саме місто вирішили не заїжджати, а вийшли відразу на роздоріжжі, з якого рукою подати до магістралі. Шукаємо картонку для «стопу». Це займає лічені секунди. Тепер на ній виднівся синьо-червоний напис «Rzeszow – Krakow». Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже сиділи в чорному BMW і їхали до Ряшева (Жешува). Два хлопці-студенти люб’язно розпитували нас звідки ми, куди прямуємо та які у нас плани на майбутнє.

Ряшів – Краків

Як на мене, Ряшів – одне з найненависніших міст для автостопу. З нього нам вже вп’яте дуже важко вибратися будь-куди. От не щастить нам у ньому! У передмісті нас підбирає чоловік, який запевнює, що тут дуже поганий «стоп», і він нас відвезе у краще місце. Розуміємо це й самі, тому погоджуємось. Але і тому «іншому місці» ситуація не поліпшилася: всі машини затято прямували тільки містом. Табличку з надписом «Krakow» було тримати безглуздо, тому одноголосно вирішуємо просуватися в центр міста.

А там щойно піднімаємо табличку «Rzeszow» – перед нами зупиняється крутий електрокар, з дівчиною за кермом. Без вагань заскакуємо в авто. Для мене ця машина стала знаковою: до цього ми ніколи не називали своїх імен і не питали імен водіїв – не було потреби. У цьому ж випадку – навпаки, говорили на теми, які зовсім не стосуються наших подорожей. Кожен з нас просто зарядився позитивом на весь день.

– Gdzie wam zatrzymać się? (Де вам зупинитись?)

А ми й самі не знаємо де. Вирішуємо їхати на вокзал. Щось обговорюємо пошепки українською, щоб не заважати водію, щось про свої проблеми.

– Możecie mówić głośniej. Mi nie przeszkadza i nie rozumiem (Можете говорити голосніше. Мені не заважає і я не розумію), – сміється.

Під’їжджаємо до залізничного вокзалу, дякуємо за доброту і щирість. Одразу біжимо міняти гроші та поповнити запас води. Вже знаємо всі найближчі місцеві склепи та кантори (так в Польщі називаються магазини та обмінники валют), бо не раз тут застрявали.

Купуємо квитки до Кракова. Тільки-но поїзд рушив – засинаємо: до цього дві доби не спали. Пробудження було раптовим і неочікуваним.

– Proszę okazać legitymacje studenckie (Прошу пред’явити студентські квитки), – спросоння чуємо слова ввічливого провідника.

Показую українські та міжнародні.

– Nie, nie, polskie (Ні, ні, польські).

І тут розуміємо, що влипли. Але просто так не здамося.

– Należy dopłacić jeszcze 30 złotych, jak za pełny bilet (Треба доплатити ще 30 злотих, як за повний квиток).

Ми справді не знали, що за українськими студентськими не можна купувати квитки на польський потяг, адже вже не раз так їздили.

Нарешті Краків. Але після такого інциденту настрою на оглядини міста не лишилося. Бачили тільки негатив: п’яниць на лавках, недопалки на тротуарах і дорозі, переповнені смітники та натовпи туристів.

Навіть старе місто не вражало: такий собі мікст Праги, Дрездена та Львова. Потинявшись краківськими вулицями, вирішуємо гайнути до Катовіце.

Краків – Катовіце

Поки йшли до траси на Катовіце, вже іншими очима дивилися на Краків. Несподівано місто відкрилося гранями краси: парки золотистого осіннього спокою, добрі краківці, які щиро бажали нам допомогти, підказати дорогу, краса Вісли, і, звісно, він – величний Вавельський замок.

Йдемо і раптом розуміємо: нам же бракує «стопової» таблички на Катовіце. Одразу ж накотили байдужість, безсилля, сонливість.

– Будемо стопити так…

І тут… Диво: зі смітника для недопалків ледь-ледь виглядає щось картонне!.. Наше щастя, певно, чув увесь Краків. Картонка була такою великою, що напис на ній точно було видно з Місяця!

Невдовзі вже грілися в автівці. Найголовніше в автостопі ввечері (та й удень) –НЕ СПАТИ. Хоча б один з вас повинен за всім слідкувати. Але тільки-но сіли в машину, Андрія зморило. Стільки жалю в моїх очах напевно не було навіть після перегляду найсумніших фільмів. Їхала, приказуючи подумки заклинання: «Тільки не засни!.. Не спати!». З останніх сил. Було враження, що поїздка ніколи не скінчиться. Провалюючись у «мікросон», схоплювалася від того, що засинаю.

Приїхали. Висаджуємося у холоднечу – різниця температури дуже відчутна. Переборюючи дрижаки, йдемо насолоджуватись красою міста.

 Катовіце

Увечері воно надзвичайне: кожен дім у центрі сяє теплим золотистим сяйвом, дерева міняться різнобарв’ям, підсвічені променями, що б’ють мовби з-під землі. Вдосталь нагулявшись містом, вирішили піти в «Макдональдс»: треба було написати нашому хосту з КаучСерфінґу (від англ. host – господар, який приймає гостей; КаучСерфінґ – одна з найбільших всесвітніх мереж гостинності, реалізованих як онлайн-сервіс – ред.). Але не так сталось як гадалось. Наш хост виявився не надто гостинним – в останній момент відмовив нам у притулку. На годиннику майже 22:30. Рушаємо шукати хостел. Центр уже далеко, а ціни майже не міняються: цілих 130 злотих за ліжко в десятимісному номері. Дуже дорого! А все тому, що того вечора в Катовіце був великий футбол:  збірна Польщі приймала збірну Португалії. Кілька годин виснажливих та безрезультатних пошуків –  і ми вже були готові до будь-якої ціни. Але, як виявилося, всі місця в хостелах забронювали ще за тиждень до матчу.

Йдемо на вокзал. Готові взяти квиток до Познані, щоб прямувати далі, але ціни «кусаються». Невже буде ще одна ніч без сну? Не панікуємо – ми ж затяті туристи! Отак сиділи-міркували, примірювалися до різних варіантів дальших дій. Дійшовши до стану, коли вже не могли ні говорити, ні сидіти, вирішили ще раз прогулятися містом. Холодний вітрюган обдував та пронизував до кісток. Але це був єдиний спосіб не заснути.

Після таких походеньок, повернулися на вокзал з одностайнім наміром: назад, до Перемишля… Але в касі приймають лише злоті, в нас – євро. А всі обмінники зачинено.

«Гуглимо» і таки знаходимо цілодобовий кантор…

Краків – Перемишль

Ніч у потязі не пам’ятаю – спала мов убита. І нехай затекло усе тіло, боліла спина, не відчувала шиї і не могла повернути голови, – але я нарешті ПОСПАЛА.

На перон у Перемишлі вийшли «свіженькими». Чи завдячуючи сну, чи тому, що Перемишль таки красень, але місто припало до душі найбільше за все бачене у Польщі. Осідок затишку і спокою.

Та все добре колись закінчується…

Пройшовши пішки кілометрів зо два, сіли на автобус до кордону. Величезна вервечка машин ледь просувалася до пункту перетину, проте прикордонний і митний контроль відбули за лічені хвилини.

Шегині – Львів

Найскладніше виявилося доїхати до Львова. Мали 3 варіанти: «застопити» машину (ми вже не раз це робили), сісти на автобус або електричку. Вирішили їхати автостопом, але водночас ішли пішки ближче до електричок. Пройшовши ще пару кілометрів і не нікого «застопивши», прямуємо до зупинки електрички. А тут нова проблема: розрахуватися карткою в електричці неможливо. Далі поневіряння у пошуках банкомата, очікування автобуса. Нарешті втомлені щастям дісталися до Львова…

***

Що б не казали, а в таких вештаннях є своєрідна романтика! Ми не знали, що з нами буде сьогодні. Не дуже й переймалися тим, як воно буде завтра. Отакий відпочинок душею при стражданні тіла. Двоє відчайдух, котрим кортіло відчути справжню подорож. Жити мрією заснути в ліжку, а не на трасі чи на вокзалі. Таких суперечливих почуттів та емоцій не знала давно. І все задля того, щоб бачити світ не на екрані ґаджета, а на власні очі…