Літні канікули навіюють спогади про аромат сонцезахисного крему, змішаного з терпким запахом хвойних дерев і квітів. Про безтурботні дні, проведені під співи пташок на берегах мальовничих озер, серед зелених лісів чи на рідному бабусиному подвір’ї. Всеосяжне відчуття гарячого піску під ногами і холодної на дотик води змішується з миттю радості, коли ловиш першого окуня чи виграєш естафету на майданчику. Це все вони – ностальгічні образи дитинства, до яких хочеться повертатися.

Нам неабияк пощастило зростати у мирі і спокої, але що робити тим, чиї ігри раз по раз перериває повітряна тривога, хто вже змалечку вміє розпізнавати знак «Обережно, міни!»?

Із закриттям усіх морських оздоровчих таборів наші діти воєнного лихоліття все частіше знаходять бодай тимчасові спокій і розраду в Карпатах. Для маленьких сердець, що опинилися у обтяженій війною реальності, дитячий табір, оточений зеленими верховинами та гірськими потоками, стає не просто місцем відпочинку, а й центром підтримки та надії. Тут і справді кожен крок – до відновлення та зцілення.

Саме таким є спортивно-оздоровчий табір «Synevyr Camp», розташований у самому серці Горган, у селі Синевірська Поляна Закарпатської області, на висоті 818 метрів.

Ця територія – володіння національного природного парку «Синевир», відомого своїм унікальним ландшафтом і, насамперед, однойменним озером, яке серед семи природних чудес України.

– Діти із соціально-вразливих груп особливо потребують різнобічної психологічної допомоги, всіляких заходів арттерапії та психологічних ігор, – веде розповідь заступницею директора табору Юлія Штань. – Наш персонал до цього готовий та 24/7 намагається компенсувати дітям нестачу емоційних потреб. Прагнемо максимально охопити потреби та розкрити потенціал кожного.

– Вдається?

– Вважаю, що наша команда чтовідсотково справляється з поставленими завданнями. Діти після завершення зміни не хочуть їхати, і наступного разу знову повертаються до нас. Ба більше, багато хто настільки прикипає до цього місця ще дитячим серцем, що згодом приїжджає працювати в табір вожатим.

* * *

Вісімнадцятирічна Марія Голоднюк ділиться своїм досвідом відпочинку, а згодом і роботи у «Synevyr Camp»:

– Дуже полюбила його атмосферу. Так сподобалося, що важко й порахувати скільки тут провела змін. Я просто марила працювати вожатою. З початком повномасштабної війни це бажання довелося відкласти. Але згодом мені таки запропонували попрацювати вожатою, і я без вагань погодилася. Тепер важко уявити життя без цього табору.

* * *

Культорганізатор табору Данило Ференц також знайшов вільну хвилинку між плануванням квестів та вечірніх заходів, аби поспілкуватися про методи стимулювання та мотивації дітей у таборі.

– Залежно від події, мотивуємо командний дух або спонукаємо отримати новий досвід та незабутні враження. Влаштовуємо змагання і навіть звичайні речі намагаємося перетворити в цікаву гру. Тут головне самому брати участь у тому, що пропонуєш дітям. Як кажуть, приклад заразний. Після цього навіть в інтровертів немає шансів залишитися поза грою.

Найперше зважаю на вік дітей, враховую їхнє звичне домашнє оточення. Довідуюся про це, просто розмовляючи з дитиною. Але, як на мене, найдієвішим було й буде точно підбирати мотивацію для дітей, правильно «продавати» дітям активності. Як не дивно, це працює значно краще, аніж намагатися просто підібрати ці ж таки активності під дітей.

– Важко «добирати ключики» у спілкуванні з дітьми?

– Моя найголовніша слабкість – це невміння «сюсюкати». Маленькі діти зазвичай потребують дуже багато уваги та часу, тож з розумінням великої відповідальності не можу залишити їх ані на хвилину. Тому намагаюсь вивчати та знаходити нові методи отого «добору ключиків» до малечі. Найперше – ініціювати і стимулювати нові активності, щоб діти були зайняті справою та хоч на деякий час забули про власні проблеми та нинішні життєві труднощі. Якщо навчитися робити це правильно, то тобі залишається тільки направляти та мотивувати дітей.

А те, що вдається у спілкуванні з дітьми – вибудовувати авторитет. І розуміти мислення підлітків.

– Можете щиро запевнити, що відпочинок у вашому таборі справді допомагає дятям?

– Так, це істина. Передовсім тут їм повертають відчуття безпеки. Табір соціалізує їх як окремих особистостей. Діти на деякий час забувають про війну, про тривоги. Особливо малеча. Багато дітей, які пережили окупацію, дуже прив’язані до своїх батьків та рідних, і тому можуть тяжко соціалізуватися з однолітками. Та й адаптуються зазвичай довше за інших. Така дитина замикається у собі й дуже обмежує своє оточення. Потім, подорослішавши, їм непросто знайти своє покликання, друзів, однодумців, важко спілкуватися. А коли у людини брак спілкування, вона починає деградувати.

На відміну від дорослих, діти обмежені у праві вибору, у пересуванні. Це теж заважає їй повноцінно відпочити, зняти стрес від війни, тривог, негараздів у родині, шкільних іспитів тощо. А тут вони справді відпочивають від усього, навіть від контрою батьків. Від цього обопільна користь: діти спокійні, бо перебувають у комфорті і емоційному спокої, а батьки, бо діти під пильним наглядом. Зрозуміло, що трапляються випадки, коли приїжджають дуже замкнуті у собі дітки, котрі пережили важкий досвід втрати рідних. В таких делікатних випадках не знаходиться іншого виходу, як покластися на роботу психологів табору. Я завжди в такій ситуації прошу їхньої професійної поради. Жодним чином не можна тиснути на дитину, треба дочекатися, коли вона сама буде готова говорити про те, що її травмувало. В цей час важливо показати, що ти поряд і на її боці. Бо головне наше завдання (хай це і звучатиме як кліше ) – повернути дітям їхній вкрадений шанс на дитинство, щоб через 5,10,15,50 років вони згадували не тільки жахи війни, а й те, як пережили у таборі своє перше кохання, відкрили для себе значення слова «друзі», вперше вийшли на сцену і побороли страх публічних виступів, допізна вигадували історії та легенди, «відривалися» на дискотеках чи цілим загоном грали в «мафію». І нехай у цих спогадах я і мої колеги-працівники будемо зі стертими обличчями, з переплутаними іменами, – вже те, що вони є, що вони з нами, мотивує працювати і розвиватися більше, ніж той звук поповнення банківської зарплатної картки наприкінці місяця.