Історія циклічна. Таке твердження критикують, але не погодитися з ним важко. Особливо, коли споглядаєш події сучасності. Ганебні для світової дипломатії роки у контексті російсько-української війни занадто нагадують принизливий 1938-й, коли західна спільнота зрадила Чехословаччину. А де-факто — обміняли її незалежність на куций за часом мир. Хоча урядовці Британії та Франції поверталися додому нібито переможцями, які «вберегли світ від війни».

Насправді ж, вимагаючи небачених поступок від Чехословаччини й дипломатів країн Заходу, Гітлер сподівався розпалити вогнище війни. Видавати свої наміри для диктатора було зарано, адже німецька військова машина ще тільки набирала обертів. І фюреру довелося прийняти Мюнхенську угоду, з кислою міною радіти миру.

Книжка польського історика Пйотра М. Маєвського «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи» відкриває новий погляд на цю сумнозвісну угоду. Про неї й досі знають поверхово, на рівні затертих кліше. Саме питання, як узагалі могла виникнути така політична ситуація, й досі оповите імлою.

Як розповідає в інтерв’ю для «Локальної історії», Пйотр Маєвський, перед виходом цієї книжки він підготував іншу – про тогочасні Збройні сили Чехословаччини. І це дослідження залишило його з негативним враженням: більшість згадок про Мюнхенську угоду здавалися надто сухими й технічними. У жодній не показана драма, що розгорталася в Чехословаччині, напруженість тих днів для її народу.

За словами дослідника, ця подія й досі болюча для чехів. Мюнхенська угода стала катастрофою для всієї нації, раною, що не загоїлася. Але у звичних текстах – від наукових праць до підручників такого відчуття немає. Пишучи власний нонфікшн, Пйотр Маєвський прагнув створити оповідь, у якій читачі відчували б себе мимовільними свідками політичної драми. Він міг би піти звичним шляхом хронології, розділити текст на великі частини навіть для того, щоб дати читачам перепочинок. Але обрав інший підхід: день за днем і місце за місцем занурює у тодішню політичну ситуацію. Далеким подіям надає образної виразності – видання містить мапу Праги, численні світлини. Так серед тексту оживають постаті минулого, окреслюються простір, де все відбувалося. А тому книжка читається як трилер. Це додає не лише чіткості сприйняття подій, а й вмикає своєрідний зворотній відлік. І хоча читачам завжди хочеться сподіватися на перемогу світлих сил, фінал вже визначений. І від цього стає лячно. Маєвський майстерно підвищує градус напруги наприкінці кожного розділу. Ця інтрига викликає у читача оте знайоме відчуття «Ще один розділ – і спати».

Так, опис подій 31 грудня 1937 року науковець завершує рядками: «Головні союзники Чехословаччини, Франція та Радянський Союз, були далеко, а вороги – небезпечно близько. Республіка вступала у двадцятий рік свого існування в умовах найбільшої загрози, ніж будь-коли раніше».  А розповідаючи про день, коли Гітлер по радіо виголосив, що прагне звільнити німецькі меншини від гноблення повсюди (і в Чехословаччині теж), Маєвський підсумовує: «Коли минув перший шок, багато чехів того самого дня налаштували приймачі на Прагу, щоб послухати трансляцію фіналу чемпіонату світу з хокею з шайбою зі столичного Зимового стадіону на влтавському острові Штваніце – першої спортивної споруди в Європі зі штучною критою. Хокей традиційно викликав у республіці неабиякі пристрасті, але матч за третє місце, у якому чехословаки з рахунком 3:0 легко перемогли німців (помітно ослаблених попередніми іграми), зі зрозумілих причин викликав повсюдну ейфорію. Багато чехів хотіли вбачати в цьому результаті добру прикмету. На жаль, у світовій політиці Чехословаччина не була такою ж потужною, як на льоду. Звичаї там панували брутальніші, ніж на ковзанці, а правила чесної гри не зобов’язували».

Хтось може не розділяти захвату подібними «гачками» наприкінці розділів: мовляв, для історичної праці – це неналежний тон. Однак завдяки гострим метафорам і болісним висновкам Маєвський відкриває читачам емоційне сприйняття трагедії Мюнхенської угоди. Так пізнання стає хоча й трагічною, але пригодою для публіки, що підсовується на краєчка крісел і чекає на наступний акт принизливого 1938 року.

Якби Пйотр Маєвський спирався лише на одноманітні джерела, його книжка стала б черговою даремною працею про Мюнхенську угоду. Натомість дослідник використовує всі можливі інструменти, знаходить промовисті деталі й болісно пророчі висловлювання. Для чого така уважність? Щоб показати колегам, як слід писати про Чехословаччину? Можливо. Та для читачів очевидно інше: саме дрібниці вдихають життя в опис минувшини.

Відтак оповідь Маєвський починає… з гороскопа. Еге ж, не надто професійно? Та Але це знахідка з архіву, гороскоп чехословацької щоденної газети на наступний рік, у якому французький астролог Моріс Пріво пише: «Ми, опора політики західних держав у Європі, можливо, серйозно захитаємося».

Зі спогадів лорда Галіфакса дослідник вихоплює дещо кумедну оказію. У своїй зовнішності Гітлер був настільки непоказний, що тодішній голова Палати лордів і автор мемуарів майже переплутав його з лакеєм. 1937 року англійський сер прибув до гірської резиденції фюрера. Диктатор був схвильований, адже обожнював Велику Британію, її народ, хотів справити найкраще враження на лорда – навіть, підмічає Маєвський, убрався у смокінг замість звичного однострою. Та лорд Галіфакс, вийшовши з лімузіна, майже віддав Гітлерові у руки свого плаща й капелюха, сприйнявши за лакея. Ситуацію врятував німецький дипломат Константін фон Нойрат, зметикувавши й прошипівши Галіфаксу: «Фюрер, фюрер».

Подеколи, як от у наведеному уривку, історик використовує розмаїття джерел, щоб трохи звеселити читачів чи дати посмакувати плітками про тодішніх політиків. Про прем’єр-міністра Чехословаччини дослідник наводить такі пікантні подробиці: Мілан Годжа був корупційним авантюристом, а вкраденими грошима розкидався на численних коханок. Про його марнотратство з жінками гомонів весь уряд, однак Годжа не переймався. Як відповідальний чоловік (і непорядний політик) він навіть влаштував одну з коханок на державну посаду, бо йому бракувало грошей на аліменти.

Та не плітки основне зацікавлення дослідника. Драматичні деталі – також його коник. В розділі, який оповідає про франко-британську ноту, отриману чехословацьким урядом, – фактичний ультиматум з принизливими умовами, Маєвський пише: «Машиністка, яка переписувала переклад франко-британської ноти, яку надиктовував Дртіна, мовчи плакала. Її сльози крапали на сторінки готового документа й залишали на них помітні сліди. Незабаром ноту саме з цими особливими водяними знаками передали на розгляд уряду».

Читання цієї книжки не принесе втіхи. Особливо тим, хто сподівається знайти знак, що Захід не залишить Україну сам на сам із сильним ворогом. Натомість документальна проза дарує болісні усвідомлення: частина з них уже звична для історій про Мюнхенську угоду, але більшість — виняткові.

Маєвський акцентує: маючи вдосталь матеріальних ресурсів, об’єднавшись, Франція і Британія могли вчинити правильно. Але не мали моральної потуги на це. Їхня байдужість до справ Чехословаччини ще й була мотивована колоніальним світоглядом. Чехів вони не сприймали як рівних собі. У їхній концепції світосприйняття, ця держава була десь на задвірках – така далека й дивна у своєму небажанні просто здатися.

Дослідження Маєвського напевне має надзавдання – привернути увагу до помилок минулого й не повторювати їх більше. Та, здається, ніхто з політиків не воліє братися за таке правдиве чтиво.