Волинянин Руслан Кашаюк пішов добровольцем на Східний фронт після Майдану. Був у складі роти «Захід» батальйону «Айдар». Над своїм рішенням довго не думав: активний учасник Революції Гідності став захисником рідної землі разом з побратимами-майданівцями. З фронту привіз контузію. Душевний спокій знайшов у малюванні. Пензлі і фарба – своєрідна арт-терапія: розслабляє та врівноважує. Його картинами захоплювалися не лише мешканці рідного Луцька, а й багатьох українських міст. І навіть у Бельгії , куди Русланові твори помандрували дякуючи підтримці нашої діаспори. А тим часом Кашаюк закінчив столичні курси іконопису, вступив до Інституту мистецтвознавства. Крім ікон, звісно ж, пише  портрети: побратимів, друзів… Якось непомітно склалася серія «Волонтери». Руслан допомагає іншим ветеранам реабілітуватися і знайти себе у мирних буднях.

– Руслане, коли Ви сьогодні проходите київськими вулицями, де відбувалися найгарячіші події Революції Гідності, коли бачите згорілий Будинок профспілок, якими емоціями сповнюєтеся?

– Для мене Майдан – це життя. Це істина, радість, любов, віра.

– Тобто навіть попри те, що Ви бачили розстріл своїх друзів, Майдан для Вас світлий і справедливий?

– Там, насправді, було відчуття свободи, якого раніше я не знав, до чого ми зараз прагнемо. Напевне, такою свободою багато хто з нас раніше не жив, не відчував її душею, не осягав розумом. Люди, які на день-два покидали Майдан з різних причин, відчували нестримне бажання повернутися. В більшості міст і містечок були свої майдани і майданчики, був рух громадян, які заговорили на повен голос. А столичний Майдан для мене став ідеальною міні-державою.

– Але ж побут вимагав кращого, в розкошах не проживали…

– Та не за цими категоріями люди прагнули ідеалу! Самоорганізація найвищого рівня! Дихалось вільно, була ідея, були прагнення і бажання. Люди хотіли послужити іншим людям, не вимагаючи натомість нічого. Була правдива любов і щира пожертва. Ми, не знаючи одне одного, просто готові були допомогти, напоїти чаєм, зігріти одягом і словом.

– Але є й такі, хто згадує ті часи з докором, злістю, навіть із ненавистю. Мовляв, зруйнували спокійне життя, долар був по вісім…

– Дійсно, дехто називає нас «майданутими». Одна з головних характеристик розумної людини – об’єктивне сприйняття критики. Так і ми. Нам  цікаве духовне сприйняття світу, наше братство. Ми, звісно ж, погано уявляли кінцевий результат нашої боротьби, але були переконані: жити так, як жили раніше, більше не будемо.  Ніхто не знав, що матимемо анексію Криму, що буде війна на Сході. І це не наша вина – це ганьба сусіда, підлого нападника. Хлопці, які пішли воювати, не задумувались у що зодягнені і що їстимуть, у них була ота найвища чеснота любові – жертовність.

– А такі, хто розчарувався у розпочатій справі, хто, зневірений, полишав ваші лави?

– З певних причин, безумовно,  дехто став осторонь. Але ж це не означає, що і вони відмовилися від ідеалів Майдану. Практично кожен, хто тоді долучився до Революції Гідності, і сьогодні докладає багато зусиль, використовує найменшу можливість допомогти нашій Армії, нашим оборонцям. А тоді? Пригадую, як 18 лютого вранці з боку Інститутської «Беркут» і міліція повністю оточили урядовий квартал. Загородили колючим дротом, великими вантажівками. Але активістам, а нас було менше 10 тисяч, вдалося прорвати один з міліцейських кордонів на розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулка. Запалали шини. З’явилися  постраждалі: в сутичках поранили  не менше десятка майданівців. «Беркутівці» підійшли впритул, кидали шумові гранати, «начинені» залізяччям. «Швидкі» відмовлялися вивозити поранених. Хтось через такі потрясіння покидав наші лави, але більшість тільки мужніла. Та й ті, хто відійшли від активної участі, теж зіграли свою роль: допомогли нам усім згуртуватися. Часто бували у нас переломні моменти: коли ми йшли вперед, коли на нас наступали, коли ми залишались однією тисячею, чи навпаки, коли до нас вливалися сотні тисяч.

– Тобто на Майдані панувало шевченківське «єдиномисліє і братолюбіє»?

– Однодумців була абсолютна більшість, але, звісно, не всі. Сьогодні зустрічаю людей, які не осягнули нашої мети, не відчули того духу, що покликав нас відстоювати Україну. І боротьба за майбутнє ще не закінчилася. Обмаль серед наших політиків справжніх державників. Отож і міняємо зазвичай шило на мило…

На Майдані я познайомився з Леонідом. Разом потім воювали у складі батальйону «Айдар», боронили Хрящувате,  Новосвітлівку, Луганськ… На війні стали братами: він – снайпер, я – артилерист. Досі спілкуємося, хоча відстань заважає часто зустрічатися. Багато друзів залишилося і в Києві.

– Європа і світ рішуче підтримали зміни в Україні. Як Ви гадаєте, ця підтримка спонукана загальнолюдськими цінностями чи більше інтересами своїх держав?

– Такого, мабуть, не знала історія, щоб отак без зброї нація вистояла під тиском безжальної владної машини. Але ті, хто стежили за Майданом з інших країн і континентів, бачили та розуміли: саме любов до країни, до ближнього була нашою зброєю. І щиро цим захоплювалися.

Сьогодні не раз спостерігаю: люди йдуть столичною алеєю Героїв Небесної сотні і ледве стримують сльози. Але вони також сповнені гордістю за тих, хто заплатив найвищу ціну в боротьбі за майбутнє України. Війна нас змінила. Ми загрубіли, війна вбиває у нас оте почуття любові. Часто вже навіть повідомлення про нових загиблих героїв сприймаємо як гірку але буденність.

А з іншого боку, війна стримує суспільні перетворення, вона забирає у нас фізичні і духовні сили. А ті, хто прийшли до влади на хвилі Майдану, не поспішають перевтілювати слова у справи…

Чверть століття тому ми відновили державну незалежність, за яку боролися  покоління українців. І яку змушені  сьогодні боронити. Війна множить жертви, підточує наші сили, але вона і гартує, єднає. Вона виковує непоборну міць Народу. Тому я переконаний: вистоїмо, відстоїмо, переможемо!