Вчора пізно ввечері наша національна футбольна збірна розпочала відбірний цикл ігор до Чемпіонату світу – 2022. Стартували у Франції проти чинних чемпіонів планети. Скидалося на те, що українці «повмирали» з переляку загодя, ще до виходу на смарагдовий газон. Звісно, розгледіти навіч як у наших хлопців тремтіли коліна не випадало, але те, що виглядали вони мурзатими хлопчиками супроти бородатих дядьків, – і без окулярів було видно.

Найгірше ж те, що гра нашої футбольної збірної ось уже кілька років поспіль виглядає вкрай немічною і запліснявілою. Таке враження, що у футбол грають не молоді завзяті хлопці, а немічні пенсіонери.

І ось, що дивно. Той же Олександр Зінченко, виступаючи за уславлений англійський «Манчестер Сіті», чи Роман Яремчук в бельгійському «Генті», чи Руслан Маліновський в італійській «Аталанті» – показують яскраву гру, вони там нині на провідних позиціях, вони там на слуху, мають славу і добрі гроші. Натомість приїздять додому, одягають футболку збірної – і їм, неначе баским коням, хтось ніби спутує ноги, вони вже геть ні на що не здатні…

Я не футбольний оглядач і не спеціаліст, аби дошукувати причин і наслідків, називати винних і некомпетентних, я лише затятий вболівальник, котрий з перших хвилин гри бачить або творців, натхенників на футбольному полі, що можуть поступитися, програти, але б’ються, як леви, або євнухів і пародистів, на яких боляче і соромно дивитися. Наші, на жаль, виглядають євнухами.

Через те подужав переглянути лише перший тайм, де українці програвали – 0:1, вимкнув телевізор і пішов спати, бо то вже було понад силу – сидіти до опівночі, аби стати свідком розгрому й несусвітньої ганьби…

Яким же було моє здивування, коли наступного дня у ранкових телевізійних новинах довідався, що збірна України «домоглася неймовірного успіху у Франції» і везе з Парижа «заслужену нічию» – 1:1! Переглянув в інтернеті відеозвіт другого тайму і гол, що став «неймовірним успіхом».

У другій половині гри, як і в першому таймі, наші наблизились до воріт суперника за всі 45 хвилин разів зо три… Але – диво дивнеє – забили! М’яч потрапив до Сидорчука, той розмахнувся і… лупанув, але у ворота не поцілив, а тріснув у спину французькому захисникові, звідки шкіряна куля зрикошетила і поволеньки закотилася у сітку суперника… Як той пророк писав: «… вам бог помагає»…

Такий футбол мене сподвигає хіба на безпричинний сміх, після якого смуток ще довго напосідається і не минає. У тому зв’язку пригадую відомого чернігівського патріота, письменника і декомунізатора Василя Чепурного. Він якось розповідав. В одному з тамтешніх сіл, де напередодні знесли пам’ятник Леніну, взявся хвалити прогресивний свідомий люд. «Молодці! – казав якомусь дядькові, – що знесли цього кривавого ідола!»

– Якого ідола? – здивувався дядько і поправив на голові шапку.
– Ну, та ж молодці, що пам’ятник Леніна повалили!
– А-а-а,.. – посміхнувся дядько. – Та ніхто його не чіпав, воно само впало…

Так і з тим учорашнім футболом у Франції – ніхто той гол французам не забивав, воно само закотилося…