Дискусії в суспільстві – природний процес: плюралізм думок неминучий для демократії. Але здорові дискусії, в яких, як відомо, народжується істина, ніколи не зживуться з деструктивною сваркою, що сіє розбрат.  А наші громадяни навіть у час війни знаходять приводи, щоб посваритися.

Серед таких «легкозаймистих» причин до свар – внутрішньо переміщені особи та біженці. На жаль, усе більше людей з прифронтових територій вимушені покидати рідні домівки, перебиратися туди, де спокійніше, починати життя ледь не «з нуля». Багато віддають перевагу відносно безпечнішим місцям України, сподіваючись,  що «свої» люди приймуть краще, ніж на чужині.

Але так буває не завжди. Щирі сподівання зазвичай розвіює холодний погляд зневаги. В один момент, коли хтось у тому сподіваному місці глипне осудно на номерний знак автомобіля з літерами «АН» і грубо кине переселенцеві, куди «таким як ви» треба тримати шлях.

Уродженка Краматорська Марія, перебравшись до Києва, поділилася своїм гірким досвідом:

«Розповідали про мене стільки «цікавинок»… Я й не здогадувалася, що маю таку біографію. Схоже, тільки тому, що народилася на Донеччині, ввійшла в київський колектив ледь не як потенційний «ворог народу». Звісно, більшість демонстрували цілком нейтральне ставлення, але часто виникало одне й те саме запитання: «А ви справді там всі за Росію?». Або: «А в школі ваші діти вчать українську?». Інколи хотілося голосно кричати. Я не розуміла, звідки у людей стільки стереотипів про донецький регіон. І це в мені буквально палало. Прожила в столиці з 2017-го до 2022 року, але так і не змогла там відчути себе своєю. На початку повномасштабного вторгнення повернулася в рідний Краматорськ, мені тут справді дихається легше. Навіть усвідомлюючи реальну небезпеку та можливу евакуацію, сподіваюсь на краще».

На жаль, такі історії не поодинокі. То чому ж земля, де сходить українське сонце, де розквітли таланти Володимира Сосюри, Василя Стуса, Івана Дзюби, де славнозвісні Алчевські творили нашу освіту і культуру, тепер асоціюється лише із сепаратизмом та Януковичем?

Рашистська пропаганда нищить українство не з початком повномасштабного вторгнення і навіть не з 2014 року, коли російська армія посунула в наші Крим і на Донбас. Цей процес триває століттями. Звичайно, що першим під цим ударом завжди було населення українських територій, які межують з росією. Нинішня ж окупація просто відрізає частину українства від всього українського та під дією агресивної кремлівської пропаганди створює інформаційний вакуум, який, на жаль, далеко не всім вдається прорвати.

Гризтися порівняно недавнім минулим, коли в українському інфопросторі Донеччина й Луганщина були присутні вкрай скромно, тепер немає жодного сенсу. Ці терени стали для сотень тисяч символом незламності та любові до рідного краю; кожен квадратний кілометр цієї землі скроплений кров’ю захисників України. А тому закиди про недостатню українізацію регіону, про те, що він жив тільки радянською промисловістю і молився на Партію регіонів, лише грають на руку «асвабадітєлєй».

Так, українське суспільство поступово позбувається застарілих уявлень про Донбас, але цей процес ще тривалий у часі. Щоб нарешті розірвати коло стереотипів, важливо говорити про регіон не лише у військовому, економічному чи політичному контексті, а й у культурному, історичному та людському вимірі. Не тільки про шахти й заводи, не про радянське минуле чи політичні маніпуляції, а про край, який дав Україні і світові видатних письменників, художників, майстрів сцени, науковців, активістів. Це наші віковічні терени попри всі спроби відірвати їх від української історії, етнології й духовності.

Справжня єдність – не в повторенні гасел, а в готовності зрозуміти одне одного без упереджень.