Пам’ятаю кожну хвилину того світання. Від вибухів одразу не прокинулася, хоча й чула їх уві сні. Але підсвідоме вважало це кошмарним маренням. Мама забігла до кімнати, увімкнула телевізор. Звернення Володимира Зеленського слухали затамувавши подих: о шостій ранку Президент України повідомив про початок війни…

Київські двори заповнювалися людом. Вантажили автівки найнеобхіднішим і їхали. Куди? Здається, мало хто знав тоді чіткий маршрут – аби далі від вибухів. Ті ж із киян, хто залишався, дослухалися до звернень міського голови Віталія Кличка, він радив зберігати спокій. Інфраструктура міста функціонувала маже безперебійно, не працювали лише заклади освіти. Втім додавали тривоги черги на автозаправках, до продуктових магазинів, аптек, банків. Але люди не втрачали людського, намагалися підтримувати одне одного, терпляче вистоювали своєї черги.

А вдома всоте відстежуємо всі знані медіа, перемовляємося телефоном з родичами, чуємо пропозиції невідкладно виїжджати з країни. День біг до вечора, на околицях Києва лунали вибухи, у соціальних мережах поширювали інформацію, що нас чекає нічний обстріл. Напруження нагадувало докраю натягнуту тятиву. Вже й комендантську годину запровадили, закликали дотримуватися світломаскування.

Ми домовилися дрімати по черзі, мама була першою, хто страхував нас. Але згодом вона заснула, я ж заснути не могла, не склепила повік до ранку. Лише десь о 8-й на хвильку прихилила голову до подушки. Ранок знову озвався вибухами, деколи вони гупали геть близько.

25 лютого в Києві сформували азовський загін територіальної оборони. Спільно із ЗСУ і правоохоронними органами він став на оборону столиці. Кожен небайдужий міг доєднатися до лав тероборони міста.

Вдень повідомили, що техніка росіян пішла з-під Сум у напрямку Києва. Через ушкодження злітної смуги аеродрому Гостомель ворог сунув моторизованими підрозділами з території Білорусі в напрямку Гомель-Чернігів-Київ. Ці новини засівали серед киян паніку.

На вулицю майже не виходили, коли чули вибухи, йшли до коридору: вже затямили правила «двох стін». Ми дуже боялися, ми не знали, що буде завтра і чи буде воно… Зрештою, керуючись думкою «Разом не так страшно», вирішили з мамою поїхати до тітки.

… Відтоді минуло вже понад 2 роки. Нам довелося адаптуватися до нових умов. Багато хто з нас за цей час встиг переосмислити свої цінності, кожен зрозумів ціну життя.

В нашій країні відбувається процес українізації, наразі більша частина киян спілкується українською. Тепер українська – це мова, якою спілкуються на роботі й у побуті, знімають відео блогери-мільйонники, створюють меми для соцмереж. Перейти на українську всюди – свідоме бажання кожного: українців уже не треба мотивувати чи переконувати. Мова стала так само об’єднавчим фактором, як і певні маркери в історії. Вона посіла своє цілковито логічне місце. Багато людей зрозуміли, що наша мова є фактором, через який ми визначаємо свою спільноту. І свою ідентичність.

Війна не спинила руху життя, столиця вистояла, варвар зламав на підступах до неї свої сталеві зуби. Але й далі намагається понівечити наш героїчний Київ ракетами і шахедами… Завивання повітряної̈ тривоги стало звичним для міста. І укриття – ледь не другим домом для киян. До цього довелося підлаштувати заклади дошкільної, шкільної освіти.

Тієї зими ми пережили руйнування критичної інфраструктури, зокрема об’єктів енергетичного комплексу. Ще донедавна незнайоме іншомовне слово «блекаут» стало у вжитку українців ледь не повсякденним. Мусимо пристосовуватися до постійних відключень електрики. Щастя, що кияни організовували пункти «незламності», оснащені генераторами, тут холодної пори можна було зігрітися. І завжди є змога підзарядити телефони й гаджети.

Це війна колись неодмінно стане історією. Літописом нашої Перемоги, який об’єднає життєві історії всіх українців. Сподіваюся, і мою теж.