Моя мати Тетяна Зезюлькіна повернулася з Косово та Боснії і Герцеговини – була там у складі делегації громадської організації, що опікується правами жінок, постраждалих у військових конфліктах. Погодьтеся, тема животрепетна як для країн візиту, так і для України.

– Нашу Українську Мережу жінок, які постраждали від насильства в ході війни на Сході України об’єднав Східноукраїнський центр громадських ініціатив, – розповідає Тетяна Володимирівна. – Це неурядова правозахисна організація документує порушення прав людини, надає правову допомогу постраждалим та намагається налагодити суспільний діалог у питаннях, важливих для того, щоб  подолати конфлікт. Тісно співпрацюємо з SEMA. Ця організація Деніса Муквеге, лікаря-гінеколога і правозахисника з Демократичної Республіки Конго, торік отримала Нобелівську премію миру і відома тим, що надає допомогу тисячам жінок – жертвам сексуального насилля, скоєного під час Другої конголезької війни.

– Що спонукало долучитися до такої діяльності?

– Нас – п’ятнадцять жінок з усіх куточків України, які тим чи іншим шляхом потерпіли від насилля в результаті війни на Сході України. Ми всі перебували в полоні – від декількох діб до двох і більше років. Відшукуємо жінок з усієї України, потерпілих від насилля, документуємо злочини проти людяності, робимо все, щоб і наша влада і світ нарешті ясно усвідомили: у нас жорстока війна з Росією, а не АТО чи ООС, як сором’язливо твердять ЗМІ та й офіційні документи.

– Поїздка до Косова та Боснії і Герцеговини – не випадкова?

– Звісно, ні: саме в цих країнах сексуальне насильство було зброєю війни. Ми мали можливість ознайомитися з практикою надання статусу постраждалих від сексуального насильства в умовах конфлікту та процедурою компенсацій. У балканських країнах постраждалі від сексуального насильства, маючи такий статус, отримують від держави щомісячну пенсію: від 230 до 300 євро.

Водночас було дивно, що в Косово постраждалих від сексуального насильства у військовому конфлікті офіційно визнали лише через 15 років після закінчення війни. А саму компенсацію вони почали отримувати аж через 20 років.

В обох цих балканських країнах створили медичні та реабілітаційні центри для постраждалих, багато зусиль докладають, щоб убезпечити їх від стигматизації чи то пак суспільного шельмування. Цим досвідом з нами ділилися активісти місцевих громадських організацій, які допомагають жінкам. Також ми зустрічалися з послами та дипломатичними представниками Швеції, Нідерландів, Великої Британії, ЄС, агенцій ООН, які впроваджують програми подолання наслідків сексуального насильства. І розповідали дипломатам про наші проблеми, зокрема про випадки сексуального насилля у війні на Донбасі. Як можемо, привертаємо увагу світової спільноти до проблем війни на Сході України.

– А особисто Вам, що дала ця поїздка?

– Багато пізнавального, хоча, це пізнання часто було гірким. Ще раз переконалася, що наслідки цієї війни ми переболюватимемо багато років. Збройний напад Росії на Україну лише загострив для України проблему миробудування і постконфліктної відбудови: маємо багато нових груп постраждалого населення, які потребують реабілітації, підтримки, а найперше визнання. І це не лише офіційно визнані – як, наприклад, учасники бойових дій, ветерани та внутрішньо-переміщені особи. Це також жінки: військовослужбовці, ветеранки, волонтерки, вдови і матері загиблих на фронті; це родини зниклих без вісти, жінки і діти, які отримали інвалідність внаслідок збройного конфлікту; це чоловіки з інвалідністю внаслідок збройного конфлікту, жінки, які живуть на прифронтових територіях, у «сірій зоні» та на територіях, непідконтрольних українській владі; це діти, народжені в результаті зґвалтувань в зоні конфлікту, і діти, народжені жінками в полоні «ЛНР/ДНР»… Ці групи повинні мати повноправний голос і можливість говорити про свої інтереси і потреби. Їх мають почути на всіх владних рівнях – від місцевого до національного. Визнання цих груп, інформування про їхню діяльність та їхні потреби допоможе позбутися упередженого до них ставлення, істотно знизить градус соціальної напруги між ними. А це прямий шлях до суспільного порозуміння, до постконфліктної відбудови України. Очевидно, це доведеться робити найперше нам, жінкам.