Днями мені виповнилося 40. І, бачить Бог, не так я хотів зустрічати цю цифру.

Я дорослий, тому можу зізнатися чесно: мене прибив наш цьогорічний фінальний турнір претендентів на «Євробачення».

Ні, я давно зрозумів, що справедливості немає. І що під патріотичними гаслами можна сховати будь-що. Але ж, добродії, жодного військового чи військової у фокусі цього «національного» відбору! Зате нас загодували історіями про «успішний успіх». Про те, як там, закордоном «так важко», але ж вони «мусять творити з вірою».

Мушу розчарувати: кричати «Слава Україні!» – не велике діло. Треба хоч щось робити для цієї слави.

На вигляд з того «національного шоу» – ніби ми плюнули на всіх, хто тут. Хто втратив можливість творити, або творить за цілковитого блекауту. Хто їздить на фронт підбадьорювати бійців. Натомість транслюємо нашій молоді чіткий сигнал: «Виїжджай! Там ти всього добʼєшся! Бо що тут? Тут війна».

З таким успіхом слід було відкрити «банку» і проплатити виступ Ленні Кравіца, аби він на старості років згадав про своє українське коріння.