Щойно літак за маршрутом приземлився в токійському аеропорту «Наріта», зрозуміла, що мої пригоди знову починаються: вдруге в країні, яка першою на планеті стрічає новий день. Зрозуміло, зо двох тижнів замало, щоб уповні відчути дух «джапанленду», але достатньо, щоб помилуватися чудовими краєвидами, пройти крізь вуличну товкотнечу, поспілкуватися з людьми. Мені ж удалося трохи більше, ніж тому звичайному туристу, який розглядає яскраві вітрини магазинів у торгівельному центрі Шибуї.

Найперше – суші. Наші київські уявлення про традиційну японську страву хибні. Переважно все, що нам пропонують ресторани, кафе, магазини та служби доставки, – банальний маркетинговий хід. Японці ніколи не їли «філадельфій», «червоних драконів», «каліфорній», хоча суші мають на столі чи не щодня. Місцева страва простіша і без тих чудернацьких назв, які мають до неї таке ж відношення, як сардак до кімоно. Суші урізноманітнюють усілякою рибою, креветками, сиром, навіть яйцями. Але страви з рису все ж таки вжитковіші. Як у нас – борщі. А ще риба різних видів: сира, смажена, вуджена, приготовлена за осібними рецептами. Часом і смак її теж надто екзотичний…

Як не дивно, але японці – ще й великі м’ясоїди. І беруся стверджувати, що  м’ясо їм смакує більше за рис і рибу. Ще одна популярна страва – рамен. Щось на зразок нашої юшки, але навар готують і на м’ясі, додаючи локшину, яйця та зелень. Японці справжнісінькі гурмани. Часто дивувалась, як можна стільки їсти і не гладшати. Тут своєрідний культ їжі. Зазвичай спершу фотографують заставлений наїдками стіл, а вже потім беруться за палички.

До речі, у традиційних закладах харчування – ніяких виделок і ложок, на порозі треба роззутися, а замість стільця вам посадять солом’яний мат. І, звісно, запропонують намабіру. Місцеве пиво, особливий безкалорійний його сорт. Схоже, саме цей напій, як не дивно, допомагає японцям залишатися стрункими. Його п’ють скрізь, охоче, але  в межах розумного. Посидіти увечері у веселій компанії за гальбою ячмінного напою, посмакувати суші чи рамен – так  частенько завершує робочий день кожен японець.

А робота для них – то ще й стиль життя. Вважається нормою працювати понаднормово, піти з роботи останнім. Жителі Країни східного сонця пунктуальні й обов’язкові. Як добре заведений японських механізм. Тому ні на роботу, ні на приватну зустріч не запізнюються. Ледве зажевріє новий день, як громадський транспорт у великих містах переповнюють  офісні клерки: вони поспішають на службу. Проґавити свій потяг у метро – для японця це вже «че-пе»… Ви, напевне, чули про «штовхачів» –  працівників підземки, які запихають пасажирів до вагону? А що? Людей тьма-тьменна і всім треба їхати. Тож застерігаю від мандрівки мегаполісами у годину «пік» та  ще й з валізою…

Токіо – мегамісто, де почуваєшся вільним, де все дивує. Але часом дивує неприємно. Десятки тисяч людей щодня пересікаються одне з одним, лишаючись незнайомими. Завчене привітання, трайдиційна посмішка – і не більше. Тут можна бути дуже зайнятим і разом з тим нікому не потрібним. Як не дивно, але чимало японців самотні. Не дивлячись на повсякденну колотнечу, на шалений ритм життя і веселі вуличні компанії. Постійно працюючи, працюючи, ще раз працюючи, вони повертаються до порожньої оселі. Одинаків серед японців щороку більшає. Мабуть, через це в країні  високий рівень самогубств. Люди не витримують надмірного життєвого темпу, виснажливої круговерті, тиску самотності. Хоча, здається, мають усе: побутові умови, роботу, непоганий заробіток, можливість розважатися, подорожувати…

З приходом вечора п’ятниці міста змінюються. У Токіо довелося почути: «п’яна п’ятниця». Після насиченого важкою роботою тижня японці веселяться, відриваються, «гужбанять». Зустрітися у п’ятницю з підпилим гуртом на вулиці чи в метро – не дивина.

Ще одне спостереження: Японія – для людей. В усьому максимум  комфорту, чистоти, безпеки. Пріснопам’ятне  радянське гасло-девіз: «Все для людини, все заради людини» таки втілили в далекій острівній країні. На кожному кроці – цілодобові  мережеві міні-маркети, де можна придбати все, що треба, отримати послугу, наприклад, пришити ґудзик. Вуличні автомати пропонують воду, соки, холодну чи гарячу каву. А громадські вбиральні?! Їх не треба шукати і вони безкоштовні та суперчисті. Велодоріжки, місця для паркування двоколісного коника, зручні зупинки, дороги – хоч яйце коти, помітна і зрозуміла розмітка…

Зауважила, що ніде немає корзин для сміття. І куди ж його діти? Нести з собою! Або до найближчого супермаркета, або додому. За чистотою в Японії не лише стежать, а й дотримуються. І це приємно!

Гуляючи мегаполісом, серед сучасних фешенебельних будинків та гігантських бізнес-центрів натрапляю на прекрасний парк. Вабить зеленню, зачаровує храмом і традиційною японською скульптурою, вишуканими квітниками. У таких парках в обідню перерву полюбляють відпочивати «офісні» японці. Увечері тут людно, але знайдеться куточок і для усамітнення.

Дивують японці і своїми звичками та уподобаннями. Не могла зрозуміти, чому ходять як ведмежата, «загрібаючи» ногами. Мені пояснили: таку ходу вважають привабливою. А криві, нерівні зуби для дівчини – то подарунок долі: ознака привабливості і сексуальності. Деякі ще й одягаються незвично. Звісно, на погляд європейця.

Країна, що зачаровує з першого погляду і вміє приголомшити, щоб зачарувати знову.