Вночі прилетіло в нашу аудиторію. Прилетіло десь поруч, у дворах, але вибухова хвиля знайшла у темряві наше вікно.

Сьогодні наш курс зібрався після канікул в іншій авдиторії.

Власне, пошкодження не є великим – в одному вікні треба замінити склопакет.

Останнім часом багато прилітає в наш університет – Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. Та й не лише останнім часом. Університет давно не подобається студентам, викладачам, чиновникам, журналістам, критикам, батькам студентів, студентам і викладачам інших вишів. Університет не подобається абітурієнтам, а надто тим, хто не пройшов за конкурсом. Тим, хто пройшов (першокурсникам), університет подобається до 1 вересня, після 1 вересня університет перестає подобатися. Особливо активно не подобається він тим, хто не зміг довчитися до дипломного курсу. Окремо університет не подобається тим, хто довчився, але диплом не захистив. Найгостріше (майже, так само, як представникам пожежної інспекції) університет не подобається тим, хто захистив диплом, але не знайшов собі місця на знімальному майданчику і на сцені. Університет не подобається Міністерству культури і Міністерству освіти. Університет тривалий час активно і послідовно не подобається забудовникам. Дивлячись на хмарочоси, які обступають інститут екранних мистецтв по вул. Коновальця, і на руїни недобудованого «нового» корпусу на Львівський площі, я їх розумію. Університет не подобається телевізійним ведучим і блогерам (а це вже фатально небезпечно). Вважається, якщо вам наснився Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, то це лихий сон. Гірше може бути лише чорний голодний собака з кісткою в зубах.

Мені теж не подобається. Я міг би багато написати про це, але коли згадую, що мені (нам – однокурсникам, студентам) не подобався ВДІК зразка 1965 року, щось мене зупиняє. Студентські роки мені і моїм однокурсникам почали подобатися пізніше. Коли ми вчились, нам не подобалися старі викладачі, нам не подобалися три сучасні павільйони навчального комплексу (один великий, метрів 250-300 квадратних, і два менших), нам не подобалася база кіноапаратури (два-три десятки камер), не подобався наш старенький автокран, нам не подобалася своя обробка плівки, звукоцех і решта служб професійної студії, нам не подобалися бюджети студентських фільмів, профінансованих інститутом, не подобалась актова зала, аудиторії з кінопроєкцією, своя фільмотека зі світовою класикою, наша їдальня, справжній спортзал, орендовані спортивні коні для акторського тренінгу.

Бунт не залежить від рівня матеріального забезпечення.

Ми збирались бунтувати проти нашого майстра Михайла Ромма, який в той час виліз з одного інфаркту, очікував наступного, хворів і не дуже часто бував в нашій аудиторії, але знімав фільм-передбачення про зародження радянського фашизму.

Були дурні.

Хороший бунт залежить від сигналу. Ромм не подобався радянському начальству. Коли начальство зрозуміло, що саме знімає Ромм, його вже важко було зупинити. Потрібний був сигнал.

Мені не подобається наш університет, але я його люблю, бо там я вчусь. Там є чого навчитися у студентів. Перш за все – як знімати кіно, не очікуючи милості від держави. Саме у такому режимі я зняв останні два фільми (короткометражні ігрові), не кажучи про документальні, які знімав у зоні бойових дій, бо я маю не лише повчати, але бути солідарним зі студентами.

Коли я вперше зустрічаюсь з абітурієнтами, пояснюю, що фінансувати навчальні, курсові і дипломні роботи будуть вони самі (аби згодом не було претензій і розчарувань). Я розповідаю їм про обладнання нашої аудиторії, яке складається із зусиль кожного нового покоління студентів (звичайно, разом з педагогами). Було б добре, щоби в цьому брала участь держава, але університет – частина нашої культури, а інститут екранних мистецтв – частина нашого кіно. Не може бути, щоби кругом була суцільна проблема, а в інституті «оаза». Взагалі, я не вважаю чимось негідним долучитися до оздоблення свого робочого місця. Кожному режисеру доводиться вкладати більше, ніж одержувати, а під час війни, коли для багатьох внеском є власне життя, ретельно відстежувати свій дебет-кредит…

Росіяни пропонують нам війну, яка забирає тотально все тут і тепер. Не може війна негайно забрати у дитини батька – забере морську свинку! Не може сьогодні війна забрати український кіноекран (це вже було з початку девʼяностих до кінця першого десятиліття двотисячних) – забере склопакет. Втім, втрати українського кіно не обмежуються склопакетом. Багато наших колег сьогодні на війні, у кожного з нас в мобілках залишаються телефони, які вже не відгукнуться на виклик, а наш кіноекран, тим часом, не воює, не виробляє екранну зброю. Або, не буду грішити, виробляє в недостатній кількості.

Останній спалах нелюбові до нашого університету пов’язаний з відомим скандалом. Якщо існують свідчення або навіть підозри на порушення чи злочини конкретних людей – це конкретні питання до конкретних осіб, у межах законів, службових обов’язків і прав, але те, що відбувається, більше схоже на кампанію. Свідому і несвідому, яка живе за законами самозбудження без берегів і обмежень. Скоро вже забудуть, з чого почалось, але момент зручний – добити систему освіти. Йдеться про демонтаж системи – частини культурної спадщини. Згоден – недосконалої, кривобокої, жебрацької (ось ще й склопакет забрали).

Підґрунтя вже є – такої кількості бюрократичної роботи я не пам’ятаю, таких обсягів паперової звітності ніколи не було. Кажуть: «Болонська система». Додайте до цього дистанційне навчання під час ковіду і періоду евакуації-повернення студентів. Дуже зручний момент розібрати механізм на запчастини під гаслами осучаснення, модернізації і євроремонту. Я не знаю, як студентам мого курсу вдалося дійти до дипломних робіт.

Виникає кілька питань. Наприклад, чому саме наш університет? Інші недоторканні? Ідеальні? Результативніші?

На яку систему змінювати принципи навчання? Систем багато – від одноразових платних курсів «Відкрий в собі режисера негайно!» до дорогих приватних шкіл, упакованих краще за Голлівуд, або систем «конвеєрного» навчання, коли кожна нова ланка конвеєра анонімно додає свою деталь, а в кінці мотоцикл їде! Дійсно їде і подає звукові сигнали. Я не іронізую – це робоча система. Яку вибираємо?

А може, розібратися зі старою системою – що у неї не так, чому не так?

І що так!

Чому вона дратує? Можливо, тому, що, починаючи з назви, нагадує про українську культуру, звучить українською мовою?

Довідка: починаючи з 1997 року кінофестиваль українського короткометражного кіно «Відкрита ніч», одразу наголосив: мова звучання фільмів – українська. Протягом сімнадцяти років (до 2014-го) оргкомітет пережив купу скандалів від студентів всіх навчальних закладів України, що починалися з репліки «какая разніца?», а закінчувалися бойкотом фестивалю. Найменше питань я чув від студентів «Карпенка-Карого».