Усе в людському житті тлінне – тільки мистецтво вічне. Минають епохи, міняються покоління. А мистецтво, як і тисячоліття тому, вражає, доводить до сліз, загоює рани. Часто народженню його творів передують трагічні події. Україна у цьому не виняток, адже на її життєвому шляху було немало викликів. Їх теж увічнено мистецькою пам’яттю на полотнах, у піснях, книгах, на театральному кону й кіноекрані.

«Ювілей небайдужості» – мистецький проєкт, яким Національний центр «Український дім» ушанував своє тридцятиріччя. Свою історію злетів, падінь і випробувань. У цій столичній модерновій будівлі і під її стінами, у велелюдді, закипаючи пристрастями, творилася наша новітня історія. Одна з інсталяцій представляє документальні штрихи розвитку мистецького комплексу. Перші рядки в його літопис уписано 1982 року: тоді ця монументальна споруда і постала – як Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна при ЦК Компартії України. Лише після проголошення незалежності України, коли громадянське суспільство підняло ще слабку хвилю декомунізації, у цьому музейному просторі створили Культурно-просвітницький центр «Український дім». Який тоді ніяк не міг визначитися з господарем: переходив з рук у руки – від Міністерства культури до Кабінету міністрів.

За свій ще молодий вік Український дім пережив аж дві революції: у 2004-му – Помаранчеву, а через 10 років – Революцію Гідності. І в обох був осердям подій, ввібравши енергетику тисяч українців. Пам’ять про ці дні боротьби, втрат і перемог закарбовано у двох експозиційних залах. Найвиразнішим елементом першої виставки є помаранчевий, кольору спротиву, жакет, на якому – відомий тоді кожному причетному до революції слоган проукраїнської політичної сили Віктора Ющенка. Фотографії по периметру зали мимоволі занурюють глядача у вир революційних подій 2005 року.

А в період Революції Гідності Український дім був не лице активним мистецьким простором європейського протестного Майдану – він став прихистком для сотень мітингувальників. Експозиція, що повертає глядача до цих героїчних і трагічних подій, направду приховує глибокі сенси. В експонованих фрагментах із серії «Київський щоденник» Влади Ралко потужний струмінь сатири посилює моторошний підтекст тогочасних подій. Світлини з місця подій авторства Євгена Малолєтки викликають різні емоції: страх, біль, але й непереборну гордість за наш героїчний народ. І щиру повагу до людей, які мужньо виборювали наше майбутнє. Бо де б ми нині були, якби не вони? До ясної відповіді на це аж геть не риторичне запитання і спонукає експозиція. Її авторський задум.

Чорною плямою в новітній українській історії стала нинішня війна… Все змінилося. Багатьох вона підкосила. Але переважна більшість знайшла в собі сили не впасти духом: «лиш боротись – значить жить». І творити мистецтво, яке разить ворога не згірш од святого меча наших Оборонців. У цій бойовій когорті – мисткиня Світлана Кошкіна. Її графічний проєкт «Війна» створено для виставки, яка не відбулася через військовий стан. Ключовою фігурою в ній є слово із п’яти величезних літер: «В», «І», «Й», «Н», «А». Вони ніби нависають над глядачем, тиснуть на нього тягарем. Букву «І» творчиня зобразила у вигляді ракети – символу смертоносної «братньої любові», яку щодня посилають на мирні оселі українців рашистські варвари.

У час війни важко творити мистецькі проєкти. Проте необхідність «Ювілею небайдужості» диктує сама реальність. Його місія подвижницька і свята. Він закарбовує у вічність героїчні і трагічні моменти, які випали на нашу долю, аби наступні покоління пишалися українською нескореністю і волелюбністю.

А нам, сущим, зміцнює віру в нашу остаточну перемогу над диктатурою московської «тюрми народів». Уява вже малює обриси цієї нової інсталяції, яка неодмінно доповнить «Ювілей небайдужості».