Вона заходить тихо, але її перемоги гримлять на всю країну.

Дівчина, яка своїм поглядом може зупинити сумніви, а своїм характером – підняти на флагшток переможців Державний прапор України. Вона бореться красиво. Перемагає чесно. І живе так, що хочеться наслідувати.

Софія Бордінських. Майстер спорту України з дзюдо, самбо, сумо і пляжної боротьби. Чемпіонка світу із самбо 2021 року, бронзова призерка чемпіонату Європи із сумо 2022 року, переможниця Європейських ігор 2023 року із сумо, чемпіонка України  2024 року із дзюдо, переможниця Кубка Європи 2024 року із сумо… Це – геть не повний перелік титулів, нагород і звань у спортивній біографії Софії.

Наша розмова теж почалася з приємного «інформаційного приводу»: під завісу травня Софія виборола «золото» на чемпіонаті України із дзюдо у віковій категорії до 23 років.

– Софіє, як починася твоя спортивна історія? Хто тебе привів у спорт і підтримував?

– У мене двоє старших братів займалися боротьбою. Мене ще в колясці возили на їхні змагання. І вже з чотирьох років я почала тренуватись — у садок не ходила. Як тільки навчилася ходити, вже вибігала на татамі, щоб «допомогти» братові перемагати.  Мій перший тренер одразу запитав: «Ким хочеш стати?». Я відповіла: «Чемпіонкою». Батьки мене ніколи не змушували – у мене було велике власне бажання. Завжди ставила перед собою високі цілі і крок за кроком до них ішла.

 – А хто твої батьки?

–  Мої наставники. Без них я б не досягла того, що маю.

– На твоїх сторінках у соцмережах багато фото з мамою, а про тата – зовсім мало. Чому так?

– Тато працює «під прикриттям» (усміхається). Він завжди підтримує мене дистанційно, іноді приїжджає на змагання, але дуже хвилюється. А мама — мій психолог, мій фотограф, моя головна підтримка. У нас є ритуал перед виходом на татамі: мама цілує мене в потилицю — і все вдається.

 – Це завжди спрацьовує?

–  Не завжди, багато залежить від мого внутрішнього настрою. Але коли мама поруч — все значно легше.

– Ти успішна в різних видах боротьби. Справді дивовжний «чемпіонський діапазон»!

– Мій перший тренер Євген Анатолійович Шутенко розвивав нас змалку у різних напрямах: боротьба, самбо, навіть сумо. Нещодавно переглядала старі відео, як ми «штовхалися» у сумо — дуже кумедно.

– Але твій головний пріоритет — дзюдо?

– Так.

– А не було бажання спробувати себе у чомусь геть іншому, наприклад, фехтуванні чи волейболі?

–  Мені більше подобається, коли я відповідаю лише за себе. Командні види спорту — це складніше. У боротьбі все залежить тільки від мене. Кожен її вид має свої особливості, і я беру з кожного щось корисне.

Люблю настільний теніс, волейбол, але це радше активний відпочинок. Дякую батькам, які давали в дитинстві змогу обирати, пробувати різне. Але я обрала боротьбу — і це моє.

– Але ж у спорті бувають і неприємні моменти. Стикалася з несправедливим суддівством або конфліктами з тренерами?

– Таке трапляється. Спорт — це не завжди справедливо. Я намагаюся тримати позитив, хоча це й непросто. Якщо щось не склалося — значить, так треба. Колись це були сльози, навіть істерики. А тепер? Максимум два дні сумую, а потім — знову до роботи.

На чемпіонаті Європи з самбо я була дуже добре підготовлена, дякую рідній Федерації. Але програла першу сутичку. Не вважаю, що справедливо програла. Та, можливо, це знак — попереду щось більше.

– А щодо конфліктів з наставниками?

– У професійному спорті без суперечок не буває. Але важливо вміти відстоювати свої кордони, слухати тренера, вести діалог, шукати спільні рішення. Недоброзичливці завжди будуть, але саме вони роблять нас сильнішими.

– Як справляєшся з психологічним тиском? Маєш якісь способи перезавантаження?

– Тиск і справді величезний: у кожного виду боротьби – свої виклики, потрібно бути сильною. Мені допомагають родина і друзі.
Раніше я не могла залишатись на самоті, а тепер розумію — це дуже важливо. Прогулянки, свіже повітря допомагають відновитися.
Після важких змагань даю собі тиждень без тренувань. Обожнюю море — для мене це найкращий відпочинок. Віднедавна практикую йогу й медитацію — допомагає душевно відновитися.

 – Коли я вперше побачила твою сторінку в Instagram, була справді вражена, що ти майстер спорту одразу з чотирьох видів боротьби. Маєш хейтерів?

– Є й такі. Але найгірше для них – ігнор. Я не реагую. Можливо, в них свої труднощі. У наш час таких людей багато. І немає сенсу витрачати на них енергію.

– А в реальному житті?

– Трапляються. Особливо коли досягаєш певного рівня. Іноді в команді відчуваєш, що хтось чимось незадоволений. Я завжди готова поговорити напряму: «Я тебе чимось образила?» І чую, що ні. Але позаочі продовжують говорити. Не звертаю уваги: запропонувала ж поговорити — ті відмовились. Ми не можемо подобатися всім.

 – Сама коли-небудь хейтила когось?

– Можливо, але подумки. Бо якщо щось справді серйозне, скажу прямо. Мовчати не буду.

 – А що поза спортом? Чула, що ти почала захоплюватися кулінарією. Це правда, що готуєш лише тоді, коли закохана?

– (Усміхається) Це особисте. Насправді я просто люблю готувати. Коли вдома, намагаюся побалувати рідних чимось смачненьким. А в роз’їздах немає ані часу, -ні умов. А щодо закоханості – я таки закохана. В життя.

– У життя?

– Так. Мене надихають люди. Ті, хто наповнює енергією. Саме таких намагаюся тримати поруч.

– А як проходить твій вихідний?

– Зазвичай, у тренуваннях. Але люблю кататися на велосипеді, стріляти, метати ножі… Я небезпечна (усміхається). Обожнюю плавати. Мрію покататися на конях. Тварини — наші найкращі друзі. У мене дві собачки — йоркширські тер’єри. Мама й донька. Вони завжди мене заспокоюють і заряджають позитивом.