«Это не мы, это все власть русская, а великий народ-то в чем виноват? Мы вообще в дела полетические не лезем», – чути скигління на росії. Поодинокі, але щораз гучніші і плаксивіші.

Побійтеся Бога: в Україні страшна, нищівна пожежа війни, і паліями в ній – саме російські ординці, які називають себе «народом»! Як тут дотриматися нейтралітету, якщо ти коліщатко і гвинтик путлеризму? Ти або проти нього, або за. Тут навіть невисловлена позиція – це мовчазна згода з режимом. І кинути в нікуди вислів «зупиніть війну», тобто спробувати всістися відразу на двох стільцях, ніяк не вийде: ці стільці на виду цілого світу та й стоять надто далеко один від одного.

Росіяни винні. Це має стати наріжною констатацією майбутнього вироку міжнародного трибуналу над путлерівськими організаторами нового геноциду в Україні. Винні в тому, що явно і мовчки підтримують політику свого біснуватого фюрера та його кліки. Винні в тому, що замовчують реальні факти. Винні, бо сліпі і глухі для правди. Винні, бо тупо вірять агресивній людиноненависницькій маячні своїх владців і пропагандистів. Винні, бо не знають історії. Винні, бо підтримують варварство і геноцид, які рашистська вояччина, натхненна своїм параноїком-диктатором, коїть на території чужої суверенної держави.

Кожному, хто коли-небудь наважиться знайти будь-яке виправдання рабської поведінки отих мовчунів, я вбиватиму в тім’я новітні історії десятків зґвалтованих дівчат і жінок, вагітних і пенсіонерів. Зганьблених на очах рідні, дітей. Про двоногих особин в одностроях армії росії, які у Бучі знущалися над 11-річним хлопчиком. При матері, яку прив’язали до стільця, щоб на це дивилася… Про замордованих дітей, зі зв’язаними руками та слідами жорстоких тортур на тілах. Про 14-літню дівчинку, зґвалтовану п’ятьма варварами. Нині вагітну.

Кожному, хто бодай співчутливо заїкнеться про те, як то важко тепер живеться простим росіянам під міжнародними санкціями, я пропікатиму їхні облудні очі розповідями про маріупольську, бучанську, бородянську, харківську масакри. Історіями людей, які померли від голоду і спраги, бо не мали рятівної гуманітарної допомоги. Про бомбосховища та підвали, у яких живі нітилися поруч із мертвими… Таких історій – на багатотомну страшну хроніку дикого російського варварства ХХІ століття. Згадаю жінку з дитиною, яка під час евакуації на дорозі біженців підібрала ще трьох дітей. Круглих сиріт, чиїх батьків убили рашисти. Ці убивці – не конче батьки, брати, сини тих, хто виглядає «с хахландіі» трофейних посилок з награбованими дитячими іграшками, жіночими парфумами,чайниками, килимами чи унітазами. Цими катюгами вповні можуть бути і є родичі отих заляканих рабів-«мовчунів».

Кожному, хто наважиться мене переконати, що в росії є хороші люди, я буду показувати світлини жахливих катувань тварин. Окупанти у Ворзелі на Київщині прищіплювали живих курей на білизняних мотузках. Прибивали саморізами до драбини собак і розчленовували. Потім їли. А в сумці лишали собачі нутрощі. Було, вбивали собак і «гуманніше». Наприклад, жбурляючи в них задля забави гранати.

Усі запевнення, що є росіяни, які нам співчувають, я буду спростовувати цифрами. Статистикою втрат, довгим списком мирних людей, які загинули від прицільних куль рашистів. Я розповім про чоловіків призивного віку, розстріляних у підвалах неподалік Макарова. Їх повернули обличчями до стіни і холоднокровно вбили, кожного пострілом у голову. Я допікатиму до сумління розповіддю про ракетне звірство, вчинене російською вояччиною на платформі залізничного вокзалу Краматорська. Серед тисячі мирних жителів Донеччини, які чекали евакуаційного потяга. Не забуду згадати пенсіонера, якого росіяни убили просто на вулиці, коли він йшов до сусідньої хати погодувати стареньку матір.

Кожному, хто назве росіян «нашими братами», я нагадаю розмови цієї братви зі своїми дружинами/батьками – обіцянки привезти з України якомога більше награбованого. Цинічні нахваляння цих «освободітєлей» про те, якими пожитками українців заповнені їхні танки і БТРи. І які цінності та дива техніки вони змогли вивезти з розграбованих українських будинків і квартир мародерською механізованою колоною на територію Білорусі.

Так, усе це явна потвора геноциду! Народ, який цю потвору викохав і благословив – гучно чи мовчки, – такий народ не має нічого людського. Росіяни віднині не можуть називатися людьми. Вони лише ґвалтівники, вбивці, мародери, агресори – нелюди, одним словом. Таким немає місця у цивілізованому світі!