2016-й рік ювілейний для Лесі Українки: незважаючи на біду, війну, скажені комунальні тарифи та інші напасті, громадськість України відзначає 145-ту річницю від дня народження геніальної письменниці. Вшановує творчими вечорами, науковими конференціями, монографічними й популярними виданнями, науковими збірниками, фільмами, теле- та радіопрограмами. На сценах українських театрів з’являються нові спектаклі за Лесиними творами, а її книжка «Слово, моя ти єдиная зброє…» разом з Тарасовим «Кобзарем» у військових одностроях-обкладинках нині самозречено воюють на східному фронті, допомагаючи нашим лицарям героїчно бити загарбника. 

Про ці ювілейні заходи, в підготовці й проведенні яких беру участь, вже не раз писалося у багатьох виданнях. Але нещодавно в інтернет-просторі і друкованих медіа зарясніли повідомлення про те, що влітку до України з нагоди ювілею Лесі Українки їде високий гість, сам представник президента Російської Федерації Михаїл Швидкой (вкотре подумалося — і звідки у цих високопоставлених шовіністів-росіян такі українськокореневі прізвища?). Можу впевнено засвідчити: такого чоловіка ми, справжні пошановувачі Лесі Українки, в Україну не запрошували! Ми б радо зустріли цей ювілей зі справжніми щиросердними російськими друзями України і Лесі  Українки – з Євгенією Малкіною-Дейч і Валерією Новодворською. Але, на наш сум, вони вже у засвітах. А оце диво? Не чула від жодного зі своїх колег — ні від музейних працівників (а літературних і меморіальних музеїв, пов’язаних зі вшануванням Лесі Українки, у нас немало), ні від університетських викладачів чи знаних науковців-лесезнавців — аби хтось із них персонально чи їхня наукова установа запрошували сього пана на святкування. То звідки ця проява? Так просили, так просили, так не пускали, а я таки вдерся?

Дивне й інше. Офіційно вшановувати Лесю чомусь зібралися не у її столичному музеї, не в інших її меморіальних місцях, які, слава Богу, є в Україні милій, а в Національному музеї Шевченка. Мають відбутися наукова конференція та спеціальні лекції, на яких представлятимуть питання культурного співробітництва України, Білорусі та Росії. І то наукові центри Росії в галузі –  Стоп! Пауза! –   ядерної енергетики…

Слава ж Лесі Українці і сугестивній силі її поезії, яка навіть до АЕС доточилася й надиха російських жерців ланцюгових реакцій на плідну працю. Фізика до лірики – най буде, проте чому в тих ювілейних Лесиних заходах не беруть участь знакові фахівці-літературознавці? Чому не запрошено туди ні академіка Миколу Жулинського, ні доктора філологічних наук Лукаша Скупейка, ні представників наукової еліти благословенної Волині, яку ще називають «Лесиним краєм», ні голову Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського? Зате серед «устроітєлєй» названих заходів чомусь фігурує як представник України «член-кореспондент Національної академії наук Віталій Шелест». Теж, як виявилося, теоретик атомної енергетики. Ну чим не пошесть лесезнавства на атомному рівні?

Щоправда, значаться у тих атомно-літературних заходах і письменники. Імена їхні годі шукати у довіднику Національної спілки. Хоча подибуємо одного із секретарів НСПУ по  роботі з молоддю. Ту саму Лесю Мудрак, яка, виявляється, нещодавно з власної ініціативи вояжувала на «братню зустріч з російськими письменниками до Мінська, проте секретаріат НСПУ, не зрозумівши цієї ініціативи, вирішив призупинити секретарювання пані Мудрак до з’ясування всіх обставин справи.

То з ким же має «науково тусуватися» спецпредставник Російської Федерації? І чого планує нас навчати своїми доповідями-лекціями новопалений «лесезнавець» Михаїл Швидкой? Чи не фірмовому кремлівському словоблуддю, який і так густо виливається на Україну з усіх триколорих пропагандистських колекторів?

І все ж таки чому не запрошено на ту конференцію справжніх знавців Лесиної творчості? Та тому, що фони фахівці і добре відають, як різко висловлювалася Леся щодо українофобської політики російських царів і здатності тамтешніх придворних митців та царедврорців? Який привіт, такий одвіт: цього разу фейковий ювілейний захід, присвячений видатному вкладу геніальної творчості нашої Лесі Українки у розвиток ядерної енергетики, з усього видно, закінчиться з двох одним: або російським «фіговим листком» на причинному місці, або ж соковитою українською дулею.