З’являлося у вас коли-небудь бажання потрапити в минуле? Зануритися у нього не завдяки книгам, а по-справжньому. Ходити тогочасними вулицями спостерігати за стрічними, слухати їхні розмови. І впізнавати місця, які вже бачила у рідному сьогоденні…
У мене була така мрія, і нещодавно вона здійснилася.

Давно спостерігаю за історичним творчим об’єднанням «Ніч в університеті». Студенти історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка проводять театралізовані екскурсії в реальних локаціях столиці з реконструкцією цікавих подій пережитих епох. Вони, ці мандрівки у минуле, абсолютно безкоштовні, потрапити на них можна за онлайн-реєстрацією. Але встигнути взяти квиток майже неможливо: вони розлітаються миттєво. Проте цього разу мені пофортунило – за три дні до екскурсії відкрилася резервна реєстрація на «Ніч у КПІ». Жодної секунди сумнівів, подаю заявку, а згодом отримую телефоном запрошення.

… Сьома вечора, початок подорожі у часі. Раптово опиняюся на межі ХІХ і ХХ століть, коли тільки-но створювався Київський політехнічний інститут. Високий чоловік, вбраний у довгий чорний плащ і стильний капелюх, тримає гасову лампу. Ледь-ледь мерехтить жовте світло. Цей парубок – посланець з 1910 року, студент, енергійно та натхненно розповідає про початок створення інституту. А потім запрошує нас піднятися на другий поверх.

Йду широкими сходами, споглядаючи вишукану люстру, і же точно гублюся в часі. Тогочасна архітектура зачаровує. Аж раптом цей чар замріяності розвівають гучні звуки, обурені викрики – це протестують студентки КПІ, бо їх не допускають до освіти. Тоді для жінок у цьому навчальному закладі існували лише сільськогосподарські курси, але й ті протрималися лише два місяці. Їх нагло закрили. Активістки жваво долучають нас до мітингу, переконують підписати петицію за відновлення освітньої програми. Дівчата вручають нам плакати, закликають долучитися до їхньої боротьби. У той момент відчула себе справжньою суфражисткою – пірнула у ті реалії з головою.

А далі у наших мандрах нова подія – створення Шулявської республіки. Документальне дійство відбувається у просторій вишуканій залі. Намагаюся дослухатися до промовців, але заважає скрипкова мелодія, увага розсіювалася. Отак ми ставали свідками зародження республіки – під динамічний музичний супровід. Вислуховували скарги людей, а потім брали участь у голосуванні за створення ШР. Аж раптом у зал ввірвалися жандарми, між ними й активістами розпочалася бійка. Удавальники кричать, сваряться, падають… На цій сцені глядачі-учасники почали виходити із зали, але актори не припиняли гри. Це створювало ефект незакінченості, ніби подія не завершується на кульмінаційному моменті, дія триває, символізуючи безперервність ходу історії – настільки відчувалася атмосфера реалістичності.

А «студент з 1910 року» вів нас далі коридорами університету. Довкола – майже цілком темні хідники, таємничі тіні, освітлення ледь жевріло лише десь укінці… Шлях наш освітлює гасова лампа. Шлях до нових історій.

Наш провідник зупинився біля їдальні, де двоє студентів ввічливо пригостили нас «чаєм» та солодкими бутербродами. За трапезою дізналися про історію створення в КПІ їдальні й гуртожитків. Студенти «з минулого» розповідати, як упливали на тогочасне університетське життя. Іноді їхні жарти повертали аудиторію в сьогодення: надто «впізнаваними» були деякі дотепи, але це навіть подобалося, додавало розповіді певного колориту.

Потому рушили до невеличкої й не зовсім привабливої аудиторії. На столі – пляшка з-під алкоголю та багацько цікавих атрибутів. З цього виникало багато запитань і жодної відповіді. То куди ж потрапили? Виявляється, туди, де відбувалося засідання Київського товариства повітроплавання. Його учасники – професор КПІ, князь, винахідник Ігор Сікорський та його товариш. Вони жартували, розказували свої, на той момент ще нереальні ідеї. Ігоря Сікорського представили не так, як його уявляла – таким він був інфантильним та кумедним. А побутові розмови та манера спілкування здавалися геть незвичними. Трішки послухавши неймовірні плани винахідників, попрямували далі, в кімнату медицини.

Старенька аудиторія з пошарпаними партами. Я представилася лікарям як медик-інтерн. На столі лежав пацієнт із сильним пораненням та кровотечею. Важко було не звернути увагу на грим, нанесений на його обличчя. Захоплено спостерігала, як реалістично усе пророблено в деталях. Якщо не приглядатися, можна зі справжньою раною сплутати. Тож нам була можливість випробувати себе в ролі лікарів, поставити діагноз, надати рекомендації пацієнтові. Було цікаво, але зойки пораненого іноді лякали. Послідкувавши за процесом тогочасного лікування, рушили далі, у 1917 рік.

До майстерень КПІ тоді надійшла звістка: у них замовляють по 20 аеропланів на місяць. Військове командування бачило в них величезну перспективу, але не всі генерали хотіли воювати новітніми засобами.

Тож стали свідками суперечки генералітету. Це відбувалося у великій лекційній аудиторії. У їхній жорсткій дискусії вловлювала, явні аналогії, намагання провести певні паралелі з нашим героїчним і трагічним сьогоденням. Бо війна війною – за всіх епох. Знову подумалося, наскільки історія циклічна. Це і повернуло у 2023 рік.

Екскурсію завершено. З палітрою емоцій полишала університет. Поєднати театр та екскурсію – це справді варте щирої похвали. Такі знахідки дарують натхнення, бажання глибше занурюватися в нашу історію. Та й кожному, хто цікавиться мистецтвом варто, відвідати «Ніч в університеті». Увага до деталей, акторське вживання в епоху не залишать нікого байдужим. Костюми теж вражають. Уже не кажу про природній інтер’єр, про саму історичну будівлю. Такий формат екскурсійного дійства – справжнє повернення до живих історичних джерел.