Аж коли випав перший сніг, а потім зійшов з відлигою, щоб ближче до Різдва вхурделити незайманішим та білішим – тільки тоді дійшла черга до книжки з білою обкладинкою…

Так трапилося, що те плетиво із рим я вже читав у авторових рукописах. Читав довго, прискіпливо – на дачі, в перерві між рубанням дров, у кав’ярні з тьмяним світлом,.. і поезія, котра «лягла» тепер на білосніжний крейдяний папір, мене заскочила, немов казкова Попелюшка на балу.

Звісно ж, «сукня» має значення…

Це невеликого формату, але злотом тиснена, відчутна на вагу, салонного вигляду книжечка відбірного про любов. Саме так – відбірне – називає Микола Гриценко свою відкалібровану любовну лірику у новій збірці «Лови».

… Але перед отими поетичними «ловами» конче мушу нагадати, що п’ять років тому в тому ж таки гоноровому столичному видавництві побачила світ книжка Миколи Гриценка «Самар-і-я». Книжка з двома повістями, дюжиною новел та оповідань, де «Самар» є без сумніву вінцем. Самар – назва села. Отже, повість про село і його мешканців.

Не стверджуватиму категорично, може, я не все в українській літературі про село перечитав, але так яскраво, образно, так соковито і талановито, з такою теплотою й гумором, так епічно в межах повісті створити дивовижні образи сільських людей – вдавалося небагатьом. Хіба світлої пам’яті Володимирові Дрозду в його «товстому» романі «Листя землі» чи «класикові сільської теми» Григору Тютюннику в його неповторних оповіданнях.

П’ять років тому з цією ніби в полотно обгорнутою книжкою приїздив Микола Гриценко до Чернігова. Чи не на першу презентацію. Я тоді прочитав її за ніч. Не заснув, поки не дочитав. А з вранішнім світлом мене мовби осяяло: з’явився новий Тютюнник!

Я щиро тішився: оце тепер Микола возсіяє на вершині слави, запатретується в літературних шкільних класах живим класиком, «поріжуть» його повість на цитати, поначіпляють Миколі Семеновичу лавреатських звань, а може й премію Шевченківську дадуть – і все це буде чесно й до ладу, бо варт!

Проте минув рік, минув другий. «Самар-і-я» не те, що поза  хмари не здійнялася, а навпаки –  наче в українській темній річці втопилася. Ні вітчизняна літературна критика, ні читальницький загал її впритул не помітили. Не помітили, сказав би, неприховано і нарочито. Таке ігнорування свіжого, оригінального прозаїка Гриценка на тлі шаленого успіху, овацій, кучерявих панегіриків тому ж Куркову, Любці, Андруховичу чи й Жаданові виглядає щонайменше дивно.

Найгірше, що книжку не завважив навіть перший муж у тому видавництві, котре в світи «Самарію» й благословило, –  як на мене, найоригінальніший, найцікавіший в Україні літературний критик.

Однак все те аж ніяк не применшує ваги Гриценка-прозаїка. Кожна вартісна книжка, до якої б комірчини її не запроторили  – зумисне чи з дурості – все одно колись комусь на очі трапиться. Такі книжки, як «Самар-і-я», сподоблені на життя, а не на забуття. Вони, не «розкушені» вмент, лежать допіру і чекають свого часу, щоби «вистрілити». Це книжки з механізмом уповільненої дії.

Не маю жодних сумнівів, що час «Самар-і-ї» ще попереду.

Що ж до «Ловів», то зізнаюсь: я засинав з «відбірним про любов» і ніч, і другу, але мені не судилось, на жаль, прокидатися від еротичних снів. І справа, певно, не в поезії Гриценка, а в мені самому – мої чуттєві регістри на любовнії слова давно розбалансовані.

Натомість мене напосідали сум’яття і, либонь, необґрунтована доскіпливість: навіщо Миколі Гриценку ці віршики?! Навіщо ці романтичні, парубоцькі вправи солідному вуйкові, що гнуздає утлі ямби і хореї, тоді як міг би писати романи, хоча б і на ту ж таки «слизьку» тему, але мати при цьому славу і вагу українського Мопасана? Навіщо витрачати час на забавку?

Якби ж усе було так просто!

Микола Гриценко, напевно, з буремної юності аж дотепер продовжує дихати римами. Вони йому –  як домішки до кисню, як та диво-суміш, без якої він не годен дихати. Це те саме, скажімо, якби я узявся читати нотацію землякові, товаришу юначих днів Володимирові Кашці, аби він лише писав і не «бухав». Чи був би тоді дивовижний письменник-філософ Кашка тим Кашкою, який написав «Картотеку пана Альфи»? Ні! І «Картотеки» не було б, і сам Кашка не прожив би й ті мізерні роки, що прожив…

На багатолюдній і жвавій презентації «Ловів» в Національному музеї літератури (надто рясну на колег по цеху «інженерів людських душ») Миколу Гриценка солодко вихваляли, вітали, запевняли, що «се така книжечка, якої Україна ще не виділа!». Якби ті «інженери» з таким запалом ще й саму книжечку купували! Але то таке…

Хтось зопалу навіть порівняв «Лови» Миколи Гриценка з книжкою інтимної лірики Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя».

Аж у третій столичній бібліотеці я знайшов ту книжечку за 1974 рік. І ось, що скажу: брешуть! Нахабно брешуть, навіть очі у Сірка не позичивши. Бо Гриценко – то Гриценко, а Павличко – то щось таки інше.

Цей від літератури патріарх і західняк ніколи б не додумався заманити чарівну панянку на піч, на гарячу черінь, де ще й горох з дірявого лантуха розсипався, пригостити її навіть не «коблевським», а іспанським вином… А що було далі – можна лише уявити..