Три десятиліття тому когорту Шевченківських лауреатів поповнило славне ім’я Григорія Кочура. Цією найвищою премією України відзначили книжку його перекладів «Друге відлуння». Але сам лауреат цієї заслуженої нагороди не дочекався – незадовго до того пішов за вічний пруг, туди де «життя безкінечне».

 Його книжка, якою він іще встиг потішитися, зібрала поетичні переклади 130-ти авторів з 24-рьох мов світу. Важко уявити, але, як писала незабутня Роксолана Зорівчак, усе це обійняла своїм генієм одна людина. Володар усеохопних знань. «Це унікальна в українській літературі енциклопедія поетичних стилів, перекладацький дивосвіт, у якому багатоголосся адекватно відтворено в стильовій та стилістичній довершеності розмаїттям звукових багатств та художніх засобів української мови», – написала шановна львівська професорка.

З нею не можна не погодитися. Дивосвіт Григорія Кочура вражав кожного, хто спілкувався з ним або читав його твори. Як відзначає науковець і перекладач Максим Стріха: «Навіть на тлі яскравих і загальновизнаних здобутків провідних майстрів підсумкова книга Григорія Кочура «Друге відлуння» – явище абсолютно унікальне як за рівнем втілення вершинних творів світової поезії, так і за обсягом охоплених авторів, мов та історичних епох».

А світлої пам’яті письменник Леонід Череватенко, ерудит, який міг на рівних спілкуватися з Григорієм Кочуром, згадував: якщо його друг і колега Микола Лукаш нерідко виступав у Спілці письменників з викличними промовами і навіть зривав урочисті збори цієї замшілої радянської установи, то Григорій Кочур поводив себе до вельми стримано. Але при цьому міг озватися дотепним зауваженням. Коли один прорадянський письменник, обурений чиїмось «націоналізмом», заявив: «Вони хочуть стати під прапор Бандери», Григорій Порфирович м’яко зауважив, що «бандера» іспанською – це, мовляв, і є прапор.

«Скільки знаєш мов, стільки разів ти людина». Цей крилатий вислів чи то приповідка дуже личить Григорію Кочуру і його другові Миколі Лукашу. Мабуть, неможливо згадувати про них окремо. Вони доповнювали один одного у творчості й суспільному житті. «Вимовиш ці слова: перекладач, художній переклад, і мимоволі спадає на думку Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці терміни персоніфіковані», – писав Григорій Кочур про свого побратима. Вони доповнювали один одного так, ніби були єдиним цілим. Обидва дружили з дисидентами Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Зиновією Франко. Коли 1965 року знову почалися арешти української інтелігенції, Кочур серед інших 139-ти поставив свій підпис під листом-протестом на захист своїх друзів і колег. А наступного року він разом з Іваном Драчем, Іваном Дзюбою, Зиновією Франко, Михайлиною Коцюбинською та іншими 78 патріотами підписав лист, у якому висловлюється занепокоєння характером судових процесів в Івано-Франківську та Луцьку.

В одній із таємних довідок КДБ 1972 року на адресу ЦК КПУ, яка обґрунтовує встановлення «оперативного нагляду» за Григорієм Кочуром, згадується про те, що він «зберігав і поширював антирадянські матеріали» і що 28 жовтня 1968 року під час обшуку в його будинку «було виявлено і вилучено 17 найменувань різних ворожих та ідейно шкідливих документів».

«У Києві КОЧУР установив близькі стосунки з націоналістично налаштованими ДЗЮБОЮ, СВІТЛИЧНИМ, СВЕРСТЮКОМ, СТУСОМ й іншими, користувався в них авторитетом, – йдеться в цьому документі. – Надалі ці особи орієнтувалися на КОЧУРА, на його думку й підказку у своїй антирадянській діяльності».

У час «генерального погрому» української інтелігенції 1973 року після арешту Івана Дзюби побратим Григорія Кочура Микола Лукаш запропонував каральним органам ув’язнити замість Дзюби себе, оскільки він, Лукаш, цілком поділяє погляди Дзюби та беручи до уваги стан здоров’я засудженого, а також ту обставину, що на цей час особисто для нього, Лукаша, «перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим» (Лист від 23.03.1973 р.). Реакція влади не забарилася: як свідчить інший документ, «цілком таємний» лист голови КДБ В. Федорчука до тодішнього очільника Компартії України В. Щербицького, за Лукашем теж встановили «оперативне стеження». Їх обох тоді могли ув’язнити, але «гуманно» виключили зі Спілки письменників, позбавивши таким чином засобів існування. Кочур потрапив до «чорних списків» авторів, чиї книжки вилучали з бібліотек, а прізвище ретельно «вичищали»  з опублікованих перекладів.  Лишень у лютому 1973 року з тематичного плану видавництв викреслили 137 назв книжок…

Григорій Порфирович відновився у Спілці письменників аж «перебудовного» 1988 року, коли репресії нарешті припинилися. Наступного 1989-го побачила світ збірка його «табірних» поезій «Інтинський зошит», а 1991 року – вже згадане «Друге відлуння».

«У мене, яка, власне, не мала батька, вся моя дочірня ніжність віддана мої добрим учителям», – написала  у книзі-спомині «Homo feriens» славетна поетка- шістдесятниця Ірина Жиленко. І назвала у цьому вельми лаконічному переліку достойників Григорія Кочура.

Він належить до старшого покоління шістдесятників – тієї частини національної інтелігенції, що стала інтелектуальним підґрунтям українського руху опору радянському режиму в 1960-х – 80-х роках. Ого особистість формувалася під впливом класичних творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки. А у Київському інституті народної освіти (нині – Національний Шевченковий університет), де вчився талановитий юнак, його наставляв живий класик – поет, перекладач і літературознавець Микола Зеров… Та згодом професора Зерова оголосили «ворогом народу» і стратили. Кочуру ж удалося закінчити університет. Вивчив кілька мов, перекладав з оригіналів класичну поезію.

А 1943 року, коли Полтава, де тоді жив і працював Григорій Кочур, повернулася під радянський контроль, його з дружиною Іриною заарештували за «націоналізм», бо ті начебто зустрічалися з якимись галичанами, читали вірші Богдана Антонича… У вже цитованій довідці КДБ 1973 року про цей арешт згадується цілком у дусі сталінського енкаведистського «шиття справи»: «Проживаючи під час окупації в м. Полтаві, КОЧУР був активним пособником окупаційної влади, встановив зв’язок з емісарами ОУН, від яких одержував націоналістичну літературу й поширював її серед своїх зв’язків».

Тоді після кількох місяців знущань і тортур у березні 1949-го обох засудили до 10-ти років таборів з подальшим обмеженням у громадянських правах. Сина Андрія, якого відірвали від батьків, взяла на виховання тітка, сестра матері. Каралися Кочури на Півночі «від дзвінка до дзвінка». Лише 1959 року повернулися в Україну. Свого Андрія застали вже дорослим. Він мав спадковий хист до філології, але був змушений навчатися у «неідеологічному» Інституті фізкультури.

Ми зустрілися наприкінці 1970-х. Тоді Андрій познайомив мене зі своїм батьком. На мої запитання, як він пережив переслідування у 1972-1973 роках і чи хтось з письменників підтримував, чи захищав його, Григорій Порфирович лише сумно похитав головою. Не любив скаржитися і взагалі – привертати увагу. Винайдена у таборах парадигма «не вір, не бійся, не проси» свого часу допомогла йому вижити за умов ГУЛАГу. (До речі, цю рису характеру Григорія Кочура – неемоційність і навіть певну замкненість – зазначає і Максим Стріха).

Коли ж мова зайшла про переклади, Григорій Порфирович помітно пожвавішав і розповів про переклад Біблії, над яким понад десятиліття працював неперевершений знавець багатьох давніх і сучасних мов Іван Хоменко – за редакцією Василя Барки, Михайла Зерова (Ореста) та Ігоря Костецького. Ігор – мій троюрідний брат, після війни опинився разом з Михайлом Зеровим у таборі переміщених осіб, де вони ініціювали чимало культурних, зокрема, перекладацьких, проєктів МУР (Мистецького Українського Руху). Дізнавшись про це, Григорій Порфирович згадав про його оригінальний переклад «Гамлета». Це вже стало новиною для мене… Незабутні люди з вікопомного часу!

На відміну від Григорія Порфировича, Андрій був охочий до спілкування, багато розповідав про свого батька, яким дуже пишався, називаючи неформальним лідером. Власне, так і є, адже про лідерство Григорія Кочура у перекладацькій справі промовляють його праці. Фахові переклади, які жодним чином не підпадають під розряд «вторинних», а є цілком оригінальними – як той-таки «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича у перекладі Максима Рильського чи гетівський «Фауст» у перекладі Миколи Лукаша.

До речі, Максим Рильський своїм упливом та авторитетом допоміг Григорієві Кочуру з реабілітацією і поверненням до праці. Після відходу Максима Тадейовича у вічність 1964 року для перекладацького цеху і всієї української культури настали тяжкі часи. Тоді Григорій Кочур очолив школу художнього перекладу, яка стала осердям морального опору тоталітаризму. Подібно до свого вчителя Миколи Зерова він мав доводити, що українська мова – не лише для гуморесок Павла Глазового та жартів Тарапуньки й Штепселя.

І так – до Незалежності.

…Якби він не став видатним перекладачем, він неодмінно розквітнув як самобутній поет. Ось уривок з його сонету:

Приймаю, доле, все без скарги, без вагань,
Лиш збережи, молю, мого єства основу —
Моє оплачене поневірянням слово:
В нім сяє все, чого позбавлений в житті,
В нім — волі й вічності уламки золоті,
В нім — правді світовій і правді нашій дань.

Виразний підсумок подвижницького життя й самовідданої творчості. І духовний заповіт прийдешнім поколінням українців.