Вона – індивідуалістка з лідерськими схильностями. Друзі поговорюють, що «кожна її любов – виснажливе листування, кожне її нещастя – геніальний рукопис». Оксана Фречка – активна завсідниця столичних кінотеатрів: ходить на всі без винятку українські фільми, щоб підтримати «наших» режисерів.
Ця її пристрасть не завжди приносить лише насолоду. Нещодавно хотіла переглянути фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Але на сенс, окрім неї, не було жодного глядача, і квитка Оксані не продали. Сказали: такі правила.

– Пані Оксано, Ви з кіно давно на «ти»?

– Навіть не пригадаю, відколи воно перестало бути для мене суто розвагою, «аби заповнити час». Напевне, в якийсь момент дорослішання саме кінематограф став формувати мою свідомість і сприйняття світу. А цікавість українським кіно пов’язана безпосередньо з моєю роботою – викладанням історії. Ще один елемент, поряд з літературою, мистецтвом, театром, який потрібен для саморозвитку.

– Чого не вистачає українському кіно?

– Насправді, як свідчить практика останніх років, нашому кіно бракує глядача. Дуже прикро, але українське кіно не модне, не касове. Заробити на ньому надзвичайно складно, адже більшість нинішніх глядачів віддають перевагу іноземним блокбастерам, а не вітчизняним фільмам. Це не тому, що Україна не вміє робити кіно. Просто досі затято побутує стереотипна думка, що наші якісно знімати ще не навчились. Ми маємо справді талановитих режисерів, сценаристів, акторів, але вкрай бракує тих, хто може фахово оцінювати цю працю, хто класно пише про кіно, креативно аналізує та рецензує фільми. Це теж частина реклами, «розкрутки». А ще, звісно ж, бракує фінансування, спонсорів, державної підтримки вітчизняних кінопроектів

– Легендарна кінорежисерка Кіра Муратова стверджувала: «Жодного разу не бачила в кіно поцілунку, який би мені сподобався». Що для Вас в кінокартині є напускним, штучним?

– Якщо порівняти фільми, створені на порозі 2000-х, і сучасні, то очевидні зміни, які відбулися у нашому кінематографі. Проте режисери й досі не позбулися тяги до штампів, до спроб підігнати сценарій під класичні західні, європейські, американські фільми. Одразу після проголошення Незалежності новітнє українське кіно як таке не народилося, тому доволі часто наші кінотворці вдавалися до позичених прийомів. І виходили штучні фільми, переобтяжені зайвиною, – бажання дивитися їх зникало вже на перших десяти хвилинах. Спроби перелицювати американські історії на український манер, скалькувати їхні модні тенденції, на мій погляд, – цілком недоречні. Мені здається, що кінематограф будь-якої країни має свої неповторні риси, тому хотілось би, щоб і наше кіно, незалежно від режисерів чи головних виконавців, упізнавалося нашим-таки стилем.

– А що б Ви порадили глядачеві обов’язково подивитися?

– За останні роки ми навчилися робити дуже якісне і різнопланове кіно. Наприклад, «Кіборги» – найпотужніший український художній фільм Ахтема Сеїтаблаєва про оборону Донецького аеропорту А ще – «Червоний», «Чужа молитва», «Хайтарма», «Поводир», «Нескорений»… Ці фільми просто не можуть залишити глядача байдужим. Ясна річ, це не масово-розважальне кіно, його нелегко дивитися. Але воно збурює емоції, змушує думати, аналізувати, співпереживати, робити висновки. Фільми про нинішню війну дивитися складно, але вони потрібні, щоб пояснити, зрозуміти, що відбувається. Вони як елемент нашої пропаганди, тому повинні бути в сучасному інформаційному протистоянні. Вже добре, що режисери почали позбавлятися звички творити такі собі «жалобні історії», перманентно трагічні та сумної. Бо нас є чим пишатись. І минулим – теж. Українське кіно повинне викликати повагу та почуття гордості, а не бажання тихенько поплакати в куточку.

– Як популяризувати наші фільми?

– А їх таки погано рекламують! Більшість прем’єр практично не афішуються, немає масового медійного оповіщення. Це, звісно ж, неминуче звужує глядацьке коло шанувальників українського кіно. На жаль, безпосередньо впливати на це не можу. Часто навіть мої друзі, коли чують, що фільм український, відмовляються йти дивитись. Тому на своїй сторінці у «Фейсбуці» пишу відгуки на фільми, які переглядаю у кінотеатрах. Своїм студентам (пані Оксана – викладає історію в Ужгородському торговельно-економічному коледжі КНТЕУ, – Авт.) на лекціях розповідаю про українське кіно, про наші  кінопрем’єри. Прагну зацікавити, викликати й у них природне бажання піти в кінотеатр і переглянути фільм. Хоча важко пропагувати українське кіно в нашому місті, де його практично не показують. Це проблема багатьох міст, це дикість і нонсенс, що українському кіно в українських кінотеатрах нема місця!

– «Українці захотіли дивитися українського кіно більше», – запевняє незалежний кіножурналіст і член громадської ради Держкіно Олеся Анастасьєва.А тим часом на кінопоказі камерної драмі «Моя бабуся Фані Каплан» у глядацькій залі нарахувала аж… четверо людей.

– Це зайвий раз потверджє, що наше суспільство (не всі!) сприймає кіно винятково як розважальний жанр. І тому українське кіно вважається меншовартісним. Картина дуже сумна, якщо аналізувати відвідування кінострічок. Я переконувалась у цьому на власному прикладі, адже і «Червоного», і «Чужу молитву», і ще багато фільмів дивилася практично в порожньому залі кінотеатру.

– Відомий кінорежисер Олесь Санін у 2015 році зізнавався: «Як я зняв «Поводиря» за такий малий бюджет? Це мій секрет. Насправді я зробив злочин проти кіно». Чому ж режисерам заради фільмів усе ще доводиться «йти на злочин проти кіно»?

– «Поводир» – це приклад надзвичайно якісного,  справжнього українського кіно. Його повинен побачити кожен українець. Шкода, що на такі фільми і для таких історій у держави рідко вистачає коштів. Творцям доводиться шукати спонсорів та урізати бюджети.

– Тобто, режисерам є що «показати», але нема за що «знімати»?

– Будемо справедливими: в останні роки державна підтримка українського кіно помітно зросла. У 2011 році в українських кінотеатрах показали лише один фільм українського виробництва, 2017-го зняли вже 47 фільмів за часткового фінансування держави, а в з початку нинішнього року вже майже півсотні. Це не означає, що проблема недофінансування зникла, але це вже очевидний факт, що держава зацікавлена у вітчизняному кінематографі.

– У Києві пройшла акція-перформанс проти закриття столичних кінотеатрів «Україна» та «Кінопанорама», у яких молоді режисери організовували прем’єри.

– Я беззаперечно підтримую цей громадський спротив. Бізнес і матеріальна вигода нині вирішують долю не лише кінотеатрів. Цілі масиви, заповідні зони, парки незаконно віддають забудовникам, для наживання капіталу. Тому обурливий голос громади, протести вкрай потрібні це чи не єдиний нині спосіб врятувати загальнолюдське надбання, вдарити по загребущих руках наших «безродьків». Ці кінотеатри – надбання Києва, його візитки. Потрібно, щоб поряд з модними і розкрученими монополістами кінопрокату, котрі крутять те, що вигідно, і що «дає касу», були альтернативні варіанти.

– Великий Гете писав: «Ми маємо вигляд і форму того, що любимо». На яке кіно охоче йде в кінотеатр наш нинішній глядяч?

– На комедії. Часто-густо примітивні, на кшталт «Скаженого весілля» чи «Свінгерів». Вони  зазвичай збирають майже повні зали: люди воліють розслабитися, посміятися, не думати. А серйозна кінострічка не збирає і десятка глядачів. Нещодавно дивилась українську драму «Коли падають дерева» – єдина в залі. Тут треба думати, переживати, аналізувати. А масовий глядач – за шоу, яскраві барви, веселощі. Воно й зрозуміло: сірості їм поза залом вистачає. Часто, як я вже наголошувала, фільми ігнорують через погану рекламу. Та й через незручні сеанси в кінотеатрах, або ж обмежений період показів. У багато міст значна кількість наших прем’єр навіть не доходить. За таких обставин дуже важко сформувати в українців бажання дивитись українське.

– Це свідчить про що? Невже про примітивно-масові культурні запити українців?

– Насправді, проблема – у сприйнятті і ставленні. Я дуже часто чую одну і ту ж фразу: «Українці не вміють знімати кіно!». Хоча, на даному етапі хороші українські стрічки присутні у більшості жанрів: хочеш історичну драму – дивись «Поводиря» чи «Кіборгів», хочеш бойовик – «Позивний Бандерас», хочеш фентезі – «Сторожова застава»,  якщо мультфільм – «Викрадена принцеса», а щось нестандартне – «Брама». Фільми для всіх категорій і на всі смаки. Проблема незацікавленості і непопулярності – це як показник загального інтелектуального рівня, а з цим у нас явні проблеми.