Значна частина маминого роду походить з Оленівки. Нині це невеличке село у Фастівському районі Київщини, про яке 109 років тому чули в Лондоні. Колись я проводила тут усі вихідні, шкільні канікули, а оце вже третій рік постійно тут мешкаю. Село з багатою історією, на жаль, незаслужено забутою.

Вперше про село згадують у 1640-х роках, але роком заснування вважається 1647-й. Звідки такі відомості, досі не відомо. Впертий Google такою інформацією ділитися не хоче, а шукати в сільському чи місцевому церковному архіві марно: кажуть, він давно згорів.

Зате збереглися аж дві історії, пов’язані з його назвою. Перша – про  Геленівку, яка згодом стала Оленівкою: нібито вона походить від імені другої дружини Богдана Хмельницького Гелени. Проте ця інформація таки не дуже певна. А друга історія достовірна. Про багатого пана Едуарда Руліковського, який мав дочку Гелену. Саме їй було подаровано ці землі разом з маєтком і названо на її честь село.

Доба Ханенків: нове дихання

З початку ХХ століття Оленівка стала власністю Богдана та Варвари Ханенків (уродженої Терещенко). Знаних меценатів, які зробили цей край ткацьким та дуже «просунутим», як скаже нинішня молодь.

Одноповерхова панська садиба розташовувалася на околиці тодішньої Геленівки, до неї від залізничної станції Мотовилівка вела брущатка. В маєткові заклали дендропарк, на зразок знаменитої «Софіївки» в Умані. За Варвари Ханенко у цьому паркові росли корабельні сосни, ялини, граби і дуби. До нашого часу дожили лише дуби, які зараз сягають 20 метрів заввишки.

На струмках Оленівки Ханенчиха, як називали її селяни, влаштувала стави і парк з екзотичними рослинами. Над місцевим джерелом встановили скульптуру херувимчика, яка зникла під час Другої світової війни. У згадках вона залишилася бронзовою скульптурою Амура, що лив із глека джерельну воду. Хтось стверджує, нібито Амура могли викрасти свої ж, але оленівські старожили заперечують: його під час війни вкинули у ставок уже розбитим. Що точно з ним трапилося, ми вже навряд чи дізнаємося – від Амура-херувима зостався лише постамент. Щоправда, джерело, де була статуя, і дотепер носить місцеву назву «амурчик». Тому якщо буватимете в Оленівці і вам запропонують піти до «амурчика», –  знайте: вам хочуть показати джерело, що біля третього ставка. І це, до речі, ще одна особливість села. Оленівка має власну топографію. А її ставки – свою нумерацію та назву. Наприклад Громадський, Паюловий, Марусін, Новенький, Степок, Вінницький, Максимчин та Панський. А кожну вулицю називають кутком: перший куток, другий куток і т.д. Коли місцевий житель відправить вас на якийсь куток і при цьому не знатиме назву вулиці, – не дивуйтеся: для Оленівки це норма.

Подружжя Ханенків збудували дві школи: стару – наприкінці 19-го і нову – на початку 20-го століття. Приміщення нової школи згоріло у вогні більшовицької революції. Тому всі місцеві діти ходили саме до старої школи, допоки аж у 1990-х роках не побудували нову. Туди ж ходили і мої батьки. Сама ж Варвара Ніколівна прийняла на себе обов’язки опікуна старого навчального закладу і до Першої світової війни щорічно видавала для його забезпечення величезні на той час гроші – 2500 рублів.

1903 року в селі збудували ще й агрошколу, яка готувала майбутніх агрономів. У 1936 році вона згоріла. На основі її надбань 1939 року було створено науково-дослідну станцію, яка функціонує і дотепер, але в іншому статусі – як дослідне господарство «Оленівське».

У 1905 році Варвара Ханенко подала прохання завідувачу Київського навчального округу про відкриття в селі державної загальноосвітньої школи з ремісничим відділенням. Заклад збудували коштом держави і родини Ханенків. Протягом чотирьох років його учні здобували загальну освіту, а опісля – спеціальну, за кошти меценатів. Якщо діти не ходили до школи, Варвара Ханенко особисто приходила до них додому дізнаватися причину. І за потреби купувала учням одяг, книжки та шкільне приладдя. Є подібна історія і в нашій родині: через брак коштів моя бабуся не могла ходити до школи, і тоді необхідне для неї придбала Варвара Ніколівна.

Дівчата після здобуття загальної освіти наступні два роки опановували ткацьке ремесло, а випустившись – безкоштовно отримували ткацький верстат і всі необхідні для праці матеріали. Хлопці упродовж трьох років навчалися столярувати, а опісля отримували комплект столярних інструментів і матеріалів. Молодим столярам допомагали реалізувати свою продукцію.

А для дорослого населення пані Ханенчиха організувала вечірні курси із загальноосвітніх предметів і сільського господарства. В селі діяла велика бібліотека.

Покоївка Ханенків розповідала, що на гостини до Оленівки приїздили племінники господині, і у світлиці нової школи за участю місцевої молоді влаштовували вечорниці, ставили спектаклі. Восени 1905 року село відвідав київський генерал-губернатор і відзначив, що власниця маєтку відгукується на всі потреби селян і що це слугує зміцненню стосунків між Варварою Ханенко і місцевим населенням. Зокрема після огляду досить великого на той час навчального комплексу, спілкування з місцевими та тривалої гостини у звіті про приїзд генерал-губернатора було написано: «Побольше бы таких благих примеров и Россия бать может не пережила бы событий, которые ею нене переживаются».

Меценати подбали не лише про освіту селян, але й про благоустрій села. Оленівка мала головну вулицю з тротуаром – «нумери»,  на якій розташувалися сільська управа, садиба священника і церква. Була там і майстерня з ремонту годинників, примусів, гасових ламп, млин, протипожежна станція, магазин і «магазея», у якій селяни зберігали зерно на випадок стихійних лих.  Село мало навіть льодівню, яку використовували влітку для виготовлення морозива, і власну електростанцію для освітлення маєтку та «нумера». На жаль, роботу станції зупинив жовтневий більшовицький переворот 1917 року. До кінця 30-х років ХХ ст. вона стояла без діла, а потім її взагалі зруйнували. Неподалік на горі серед дубів височіла водонапірна вежа — в маєтку діяв водогін. Вежа і нині стоїть, але не працює. А з 1904 до 1964 року в селі функціонував дитячий сирітський будинок.

Ткацький край

З 1907 року почалася ткацька історія села. Саме тоді було створено Київське кустарне товариство на підтримку українського гончарства, ткацтва, вишивки. Поштовхом стала виставка народного мистецтва 1906 року, яка мала значний успіх і набула певного розголосу в суспільстві. В тій експозиції вперше представили роботи Оленівської навчально-ткацької майстерні.

Варвара Ханенко відкрила спеціальний магазин у Лондоні, там продавали килими і тканини Оленівської та інших майстерень. Тому є велика ймовірність, що в якійсь лондонській оселі хтось зберіг давній оленівський виріб.

Діяльна Ханенкова загорілася бажанням перетворити навчально-ремісничий заклад на майстерню мистецького промислу. Так і сталося. Ткацьку майстерню, збудовану наприкінці ХІХ ст., устаткували унікальними на ті часи верстатами для виготовлення гобеленів, килимів, гардин.

У 1912 р. вона запросила до співпраці професійного художника Василя Кричевського. За його ескізами в Оленівській майстерні були виконані килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 року у Петербурзі. Більшість експонатів цієї виставки потрапила до приватних осіб, частину відправлено на продаж до Берліна, Парижа та у США. Вироби Оленівської майстерні було відзначено у Петербурзі золотою медаллю.

Майстерня процвітала, а селяни отримували чималий прибуток. Все зруйнувала перша світова: навесні 1915 року Оленівська ткацька майстерня припинила роботу.. Колекція творів народного мистецтва, зібрана родиною Ханенків, зокрема Варварою, нині у фондах різних музеїв Києва.

Комуністична та пострадянська Оленівка

В 1932 році в селі організували радгосп. За невиконання плану хлібозаготівлі два розміщені в селі колгоспи. а також усе село Оленівка у 1932 році село було занесене на «чорну дошку». Голодомор вимордував 316 мешканців Оленівки. За іншими даними – 324. Їх поховали у братській могилі на сільському кладовищі. На ній височіє дерев’яний хрест. А 1994 року в селі відкрили пам’ятник жертвам Голодомору 1932-33 років.

В книзі Василя Марочка «Голодомор 1932-1933 р.» згадується моторошна історія мого села:

«За останній час, – наголошувалося у звіті облвідділу ГПУ, – ми помічаємо значне зростання трупоїдства і людоїдства. Щоденно з районів одержуємо 10 і більше донесень». Зазначалося, що в уражених голодом селах «з кожним днем міцніє думка, що можна вживати для харчування людське м’ясо». До цього ганебного явища селян спонукав голод. Зокрема, в с. Оленівка Фастівського району мати задушила двох рідних дітей димом, щоб прогодувати себе та старшу доньку. Але та відмовилася їсти м’ясо своїх сестричок».

30 липня 1941 року Оленівку окупували німецькі війська. У селі були члени підпільних радянських і ОУНівських організацій. Діяв кущ поліції, а у 1942-1943 роках розташовувався гебітскомісаріат. 6 листопада 1943 року село звільнили від нацистів.

Місцеві досі пам’ятають їхнє перебування в селі і розповідають цікаві випадки пов’язані з окупацією. Наприклад, коли селяни довідалися, що незабаром в Оленівку мають навідатися партизани, то заховали німецького комісара у погребі. Боялися, щоб його не вбили, бо тоді помста німців була б страшною для села. Моя бабуся розповідала: коли окупанти збирали продуктовий податок з села, то дуже пантрували за якістю. За молоко, розбавлене водою, господарів били нагайкою.

У селі після війни розмістилася центральна садиба колгоспу ім. ВКП(б). Був розташований відділок Київської овочево-картопляної дослідної станції, на базі якої працював радгосп, та філія Київської фабрики художніх виробів – на базі, започаткованій ще Варварою Ханенко. Дослідна станція стала дослідним господарством «Оленівське», а філії фабрики художніх виробів в селі більше немає. Дитячий будинок закрився ще 1964 року, а з 80-х років Оленівка почала занепадати.

Нині про славетне минуле села нагадує сільський сад, розповіді сільських старожилів та залишки фундаментів знаменитих колись будівель. Наразі працюють 3 магазини, дослідне господарство, сільська рада, школа з дитячим садочком та пошта.

А про меценатів Ханенків в Оленівці тепло згадують і досі, хоча й минуло відтоді понад століття.

Нащадок роду Терещенків Мішель Терещенко (його прадід Іван був братом Варвари Ханенко) прагне відродити родинне надбання. До 95-річчя від дня смерті Варвари Ніколівни (це сталося 7 травня 1922-го) усім бажаючим запропонували долучитися до відновлення в Оленівці її розарію. В центрі села, у сквері біля сільської ради висадили 95 троянд. І відкрили славній Ханенчисі пам’ятник.