Чергова зустріч з горами добігала кінця. Насичена цікавими «походеньками», зйомками, спілкуванням з давніми друзями, новими знайомствами… Автівка гірського рятувальника Петра легко бігла дорогою вздовж Чорного Черемошу. Ми прямували з Верховини у бік Верхнього Ясенова. Саме у цьому гуцульському селі мешкав Михайло Нечай, якого людська поголоска прозвала «останнім мольфаром»…

– Та хіба це мольфар? – голосно зауважив Петро, впевнено кидаючи свою «бевешну» ауді у поворот гірської дороги. – Ось у нас на Косівщині в одному селі бабця живе. Так ото справжня мольфарка!

Але чим ближче доїжджали до Верхнього Ясенова, Петрова розповідь ставала тихішою. Нарешті машина зупинилася на березі Черемошу – приїхали.

– Он, бачиш, за річкою трохи праворуч, то Нечаєва хата, – напівшепотом сказав Петро, показуючи рукою на протилежний берег, де за лугом яскравими барвами вигравали чепурненькі гуцульські будинки. – Там він живе і приймає людей.

На пропозицію піти до мольфара разом – однозначно відмовився.

– Ні, не піду туди!

От вам і «хіба то мольфар»…

На ґанку і біля хати чимало людей. Спитав, хто крайній, зайняв чергу. Раптом із хати вийшли чоловік і дівчинка років одинадцяти.

– Дивіться, вже йде власними ніженьками, а вчора її на ношах сюди принесли, – прошепотіли у черзі, дивлячись, як дівчинка, спираючись на руку батька, накульгуючи виходила з подвір’я.

– Хто тут з кіностудії?

У суцільній тиші запитання пролунало наче постріл. На ґанку, спираючись на одвірок, стояв згорблений дідок. У в’язаній вовняній шапочці з «балабоном», старезному піджаку він не дуже походив на знаменитого мольфара, який оце на очах заціпенілих відвідувачів буквально поставив на ноги хворе дитя.

– Я не з кіностудії. З телеканалу. Хотів би поспілкуватися з Вами, – приголомшено прошепотів у відповідь. А про себе подумав: «Камера захована в рюкзаку. Звідки старий дізнався про наміри зафільмувати нашу розмову?»

– Добре, я вас прийму поза чергою, – мовив Нечай.

***

Поки ладнав камеру, потихеньку озирав невеличку комірчину – «кабінет», в якому Михайло Нечай приймав відвідувачів. Під стелею – сволок з вирізьбленими хрестами.

– Оце триста років хатам гуцульським і більше, – мовив Нечай, показуючи на сволок, і додав. – Хрести на сволоках робили ще за дохристиянських язичницьких часів. Це є сторони світу.

– А ці трави навіщо, – запитав, вказуючи на оберемки різноманітного сушеного зілля, розкладеного попід сволоком.

– Це зілля в мене – рокове, має магічну силу. На Івана Купала збираю його з дванадцяти різних царинок. Ним дуже добре обкурювати переляканих дітей, епілептиків і задуманих людей. Оцим Іванішнім зіллям. Сильнішого свята, як Івана Купала, немає. Це наш другий Великдень.

– І воно сильніше за Великдень?

– Ну, не можу це сказати, що сильніше за Великдень, бо Господь силу дав Ісусу Христу, що воскрес з мертвих. І природа оживає з мертвих. І вода, оживлена в той час, має дуже велику енергетичну силу. Якби ви собі води набрали на Івана Купала, вона б вас цілий рік оздоровляла. Знімала б з вас чорну карму злих людей, які підливають, підсипають всякі прокляття…

– А Різдво, коли час зимового сонцестояння, не таке велике свято, як Купала?

– Для християн – то велике свято. Бо це рожденство Ісуса Христа, який відкупив від смерті душі. Але головне для нас, знахарів, чарівників – це Івана Купала.

– Михайле Михайловичу, а символ віника, помела, який у Вас тут бачу. З одного боку – це відьомський атрибут, з іншого – оберіг?

– Так точно. Якщо відьма іде у вашу хату, а віник покладете догори дриґом метеним угору, і отак двері припнете, вона не буде мати права йти з вашої хати, аби й тиждень у вас сиділа. Благатиме, аби віник ви перевернули.

І показуючи на віничок-оберіг з іконкою, що висів над дверима, додав:

– Отакий віник – це символ щастя.

– А підкови?

– Підкова – це теж символ щастя. А замислювались, чому?

– Чув таку версію, що це йде ще з трипільських часів. Що це – як два роги, що оберігають.

– Підкова зветься символом щастя тому, що фараони своїх улюблених коней підковували золотими підковами. І коли бідний чоловік знаходив загублені з коня підкови, то ставав багатієм. Звідти і повелося, що підкова – символ щастя. Якщо підкову замовите у мольфара, і приб’єте на поріг вашого дому, то цей символ щастя, буде вашим оберегом. І ось ви, коли перейдете через ту підкову, то вже які б чари вас не схопили, вони одразу нейтралізуються. От задля того підкови зараз прибиваються людьми на порогах.

– Трапляється, що і над дверима чіпляють…  

– Можна і так, щоб не шпортатися об підкову на порозі.

– А як чіпляти її, рогами догори?

– Ані в якому разі! Підкова, якщо вона прибивається, вона повинна бути угнута уперед, так само, як на ногах у коня. Всему має бути свій час і порядок.

– Чому стільки людей іде до Вас?

– Бо я помагаю. А й оту дівчинку, яка тут була, ви виділи? Тато два рази до мене її на плечах приносив. В неї навіть голівонька на в’язах добре не трималася. І руки звисали як у звірини вбитої. І ноги. А зараз вона звідси своїми ніжками пішла. І люди бачили це. Лікарі перед тим руками розводили: «Розсіяний склероз, енцефаліт – це не підлягає лікуванню». Я народний лікар. Вже 47 років маю стажу. І білий маг.

– А відьма – це символ зла і чорної магії?

– Ні. Відьма – це від слова відати – знати. Це – люди, народжені під знаком біоритмів. Якщо іде полоса чорних біоритмів, то народиться чорна відьма. Це служанка диявола, сатани. Якщо біоритми світлі проходять, тоді білі відьми народжуються. Такі, як Джуна Давіташвілі, яка оздоровила Брежнєва.

– А мольфар? Це теж відьмак?

– Ні. Мольфарами гуцули називають знахарів, чарівників, провісників-шаманів. То ще з язичницьких часів іде. Є білі, а є чорні. Чорні – це слуги і служанки диявола: оборотні, упирі, вурдалаки. То все від диявола. Вони перекидаються у звірину, або у тварину. Кровопивці, на 50% жиють кров’ю чужою. Якщо немає крові, ріже собі пальці і ссе. Аби не вмерти. Бог їм суддя. Ми не можемо мати ворожість на цих людей. Це все Бог сотворив. А ви знаєте, що ми без диявола негодні жити? Чи ні? Можна я вам приклад наведу? Не бійтеся, подивіться!

При цих словах Нечай показав на стіну, де електрична виделка була встромлена у розетку.

– Тут є дві фази: плюс і мінус. Плюс – це світлі сили, мінус – чорні. Іде одвічна боротьба між ними. Диявол любить хаос, а не порядок і справедливість. Все це: війни, що кров проливається морями, – то є донорство для диявола. Він тим підтримує себе. А світлі сили приборкують чорну агресію. І в результаті цієї боротьби виходить життя всього на світі. Якби мінуса не було – плюс не працював би, якби плюса не було – мінус не працював би.

– Чому гуцули, особливо старші за віком, так шанобливо ставляться до гір? Один дідо пояснював, що на верхах Чорногірського хребта – Говерлі і Попі Івані «ближче до Бога»…

– Пане-добродію, гуцули – то є часточка українського народу, але настільки специфічна! У важких умовах життя виробили свою культуру, побут – самобутність гуцульську. Справа не в тому, що «ближче до Бога». Чорногора (ця гора ще відома, як Піп Іван – А.М.) і Говерла – це місця, де проходить велика життєдайна космічна енергія. Таких місць мало на землі. Ось в Києві, де Софійський собор – там енергетика сильна. «Ближче до Бога» – це сказано символічно. Побувавши там, людина оновлюється, стає як новонароджена дитина. З неї знімаються усі енергетичні прикрості, негативи, які накопичуються в людині в процесі життя. Я один раз на рік на 12 діб іду до глибокої печери, де не чутно нічого, абсолютна тиша. Я повністю розчиняюсь, пам’ять відключається. І серце моє б’ється на холостому ході, на мінімальному пульсі – вже на руці його не перевірите. Отак 12 діб в отій печері знімаю з себе негативну енергію, яка за рік накопичується. Бо кожна людина не з квіткою радості –  зі своїм гореньком до мене приходить. І все то в резонанс зі мною входить. То не шутка. То є такі невидимі справи, але наслідки їх важкі.

– А з радощами до Вас приходять?

– Ніколи! Я радість свою віддаю в слові людям. Коли людина – така каліка, що її несуть на плечах, і вона взагалі як живий труп. А потім починає ходити – в неї радість буяє. А та радість – від мене іде. Я їй даю. Так, як мама своїй дитині несе любов. А для того, щоб любити людей, треба входити в положення кожної людини. Стати героєм тої людини, що прийшла до мене. І тоді ви зрозумієте, чого вона прийшла і як їй помогти.

– Михайле Михайловичу, число тринадцять справді нещасливе?

– В Ісуса було дванадцять апостолів-послідовників. А тринадцятим був сам Христос. Тож насправді, тринадцятка є щасливим числом. Для людини, що вірить у це. Я ж вам казав – кожному по вірі. А щодо прикмет я вам ще так скажу. Багато хто не любить чорних котів. Кажуть, що вони пророчать біду. Особливо, коли перейде вам дорогу. Ні, коти ні в чому не винні. Навпаки, тварина просто вас попереджає: будь обережним і пильним.

– Який найтяжчий гріх, після смертного гріха «не убий»?

– Я вам так скажу – заздрість. То є найбільший гріх. Хто багато хоче, мало получить. Треба тішитися тому, що маєш, не завидувати на чуже добро. І матимеш те, що хочеш мати. А як заглядаєшся на чуже добро, так і своє втратиш. Отак.

– А що важливіше для того ж мага: віра у зверхні сили, чи віра в себе?

– Це ви складне питання поставили мені. Перш за все, найголовніше – вірити у те, що вірите. Як глибоко вірите, то так і станеться. Як вірите у Бога, Господь вам поможе. І там, де люди вам не поможуть, там Бог допоможе. Слово має таку величезну силу. Це така зброя! Словом можна людину вбити, словом можна людину поранити, словом можна людину оздоровити, словом можна підняти людину до висот. Ось, що слово може. Але тільки сильне слово. Бо, якщо людина слабо думає, то слабий буде й сам.

– Кажуть, Ви останній Мольфар. Що буде з мольфарством далі?

– Мольфарство, знахарство – воно з перших почуттів печерного віку появилося. Віддавна – від Бога. І доки людство на землі буде – доти мольфарство житиме. Воно буде відроджуватися, як та іскорка в попелі жевріє. Коли приходить той час – вітри роздувають, і полум’я горить від неї. Ось, дивіться, за часів радянської влади воно було абсолютно заборонене. Критикували, декого карали. А зараз воно настільки відродилося, що вже стільки людей махають руками і все «лікують».

– Це ж недобре!

– Пшениці без полови не буває. Треба просівати її. Але час просіє.

Подякувавши за спілкування, вийшов з хати, почав знімати загальні плани обійстя, фільмував і окремі деталі Нечаєвої господи. Але увесь цей час одна думка не давала спокою – як мольфар дізнався, що до нього прийшли «з кіно»?

Відповідь не забарилася. Вже йдучи до берега річки, побачив як до мене поспіхом наближається кіногрупа. В них – все як годиться: штативи, камера, «світло».

– А де тут мольфар Нечай живе? – привітавшись запитали «товариші по зброї». І, відхекуючись додали: – Ми домовились з ним про зйомку, але ось вже декілька годин блукаємо манівцями, наче нас хтось водить.

Ось такою неочікувано-простою виявилася відповідь на моє так і не поставлене мольфару запитання…

* * *

Наступна зустріч з Михайлом Нечаєм відбулася за два літа. Страшенний паводок пронісся тоді карпатською стороною. Епіцентром лиха були саме верхів’я Чорного Черемошу. Розбурхана стихія нищила все на своєму шляху: вивертала вікові дерева, змивала будинки, зривала мости, забирала дороги. На завершення своєї експедиції, зібравши понад сім годин цікавого матеріалу про причини і наслідки масштабної катастрофи, свідчення того, як горяни завдяки допомозі усієї країни долали біду, вирішив завітати до діда Нечая. Попитати старого, як кажуть гуцули, чом так сі стало.

– Ми це заслужили, пане добродію. Що посіяв, те і пожни. Ліс повирубали, і маємо наводнення. І не тільки через нищення лісу. Ми нарушили закони природи. Раніше 14 вересня, на Семена Стовпника (це був старовірський Новий рік) люди рахували дванадцять днів. І кожен день показував яким буде один з місяців наступного року. Так Семен Стовпник показував погоду на наступні 12 місяців. І ми добре знали, яку городину коли саджати, який врожай з того буде. А тепер я вже сім років не годен оприділити погоду на наступний рік: слідкую за цими даними – все протилежне показує. Це через те, що маємо вікна в атмосфері пробиті від отих ракет, супутників. Вони нескоро закриваються. От за те і маємо…

– А кажуть, мольфари можуть на погоду впливати…

– Ще за радянської влади, у 89 році, був запрошений ЦК ЛКСМУ у Чернівці на перший фестиваль «Червона рута». Там було 20 тисяч народу. Самих гостей-українців з усього світу приїхало півтори тисячі. На той час затяжні дощі падали. По всій Україні. І я за цілу ніч так уплотнив хмари над Чернівцями, що цілий тиждень тримав стабільну погоду над містом. Ані хмаринки, ані краплі дощу не впало з неба, поки на стадіоні «Дружба» не закінчився фестиваль «Червона рута».

– А чому ви зараз не змогли зупинити негоду?

– Чи знаєте, чого коштувало мені те, що я зробив? Сина у мене Бог забрав. Він помер за те, що я втрутився у закон Божого Провидіння. Те, що на зверху дається, ми повинні приймати як дар. А я проти Божої сили те зробив. І за це я дуже баную, що Господь в мене відібрав сина. Це не шутки. І за законами Божими – хто Йому протистоїть, того Бог карає. Я міг спинити оту стихію, аби страждання не було. Але це би дуже дорого коштувало. Мені не хочеться другого сина згубити.

– Подейкують, що музичні інструменти, зокрема, дримбу, теж використовують у мольфарстві…

– Дримба – це магічний інструмент. Її звук має таку саму частоту, що і в людини. Дримбою я навіть лікую нервову систему в людей. Вона має таку силу, що людину, яка слухає мелодію дримби, можна вивести в інший вимір. Цей інструмент дуже популярний в багатьох країнах світу: Німеччині, Англії, Франції, на Сході. У Австрії дримбі навіть великий пам’ятник зробили. Є дримби високих тонів, є низьких, середніх. Є інструменти на жіночий голос, а є на чоловічий.

– Вам яка дримба більше подобається?

– На мужський голос. Але приходиться виконувати мелодії і на високі тони. От я вам зараз заграю старовинні архаїчні гуцульські…

І Нечай починає грати на дримбі ритмічну дуже відому мелодію.

– Це є аркан – гуцульський бойовий танець. Його, як і український гопак, танцюють самі мужчини. Усі ті па, які виконуються – це все бойові елементи. А ще на Івана Купала розкладаю велику ватру, закликаю бога вогню Сварога, а потім дримбою заклинання вогню даю. І після цього хлопець з дівчиною, чи чоловік з жінкою, тримаючись за руки, перескакують через вогонь. Так вони очищають своє тіло і душу від злоякісних вібрацій негативних енергій, які накопичуються у кожної людини за цілий рік.

– У багатьох народів шамани окрім дримби використовують ще й бубон…

– Так, він дає вібрацію, яка з’єднується з природою, атмосферою. Вистукуючи по бубнах, можна змінювати погоду, викликати дощ. Отакі ритми він дає.

– Михайле Михайловичу, Ви себе вважаєте християнином чи язичником?

– Я наполовину християнин православної віри, а наполовину – язичник-старовір. Не годен відказатися від Матері природи. Бо природа – це ми. Кожна людина є часточкою природи. Майте на увазі, вона така чемна, як рідна мати, але й сувора, як прокурор. Як ви її порушили – ви собі зробили зле. Ось, бачите, Господь показує нам: порушили гармонію природи і за це покарано. Люди прихилилися більше до бізнесу, а не до Бога. Воно й раніше так було, але зараз… Навіть попи є такі, що не допомагають людям у молитвах, а поринули у плотське життя. Мають свої пилорами, підприємства… І їхня молитва вже не доходить до Бога.

– Чому?

– Молитися треба серцем. Тоді Бог дає те, що ви просите. Отакий закон молитви. Але в людей, які моляться серцем, воно вже вражене: чи в матері дитина померла, чи в господаря ґаздиня, чи брат, чи сестра… І ось через той жаль серце відкривається до Господа, наповнюється справедливістю, Духом Святим. Тому люди гуртом і йдуть до церкви. Бо серед них буде хоча б одна людина, яка молитиметься серцем, і Господь спускатиме благодать свою і на тих, що розумом молилися.

– Чи можна зректися рідної віри?

– Це є великий гріх проти Господа Бога і Матері природи. Це як малесенька дитина відривається від рідної матері. Загубиться і пропаде…

– А рідна мова?

– Це як паспорт народу. Людина повинна гордитися рідною мовою, плекати її. Ану, дивіться скільки росіян живе у нас в Україні. А що, російську мову він забув? Не забув. А наш українець забув. І від дітей російську мову чуєш. Чужу мову. Це добра мова. Майже міжнародна. Але мову свою рідну не забувай. З материнським молоком від народження вплекану в кожну дитину.

– Є такі люди, що протиставляють людей одне одному, один регіон іншому…

– Це механізм чужоземного впливу. Ідеологи інших країн роблять так. Тому що йде боротьба між державами.

– І де місце України у цій боротьбі?

– Все стане на свої місця. Незалежно від керівництва. Як Бог скаже, так і буде.

– Взаємини між Росією і Україною й надалі погіршуватимуться?

– Буде ще гірше. До крайності. Воно як пузир, мусить луснути.

– Мине час. Не буде мене, не буде Вас. Може, нащадки подивляться нашу розмову. Щоб Ви хотіли сказати ще не народженим українцям?

– Аби вони не були продажними. Аби любили душею, тілом і серцем, високо справедливо і заманливо романтичну природу свого народу. Ті люди, які продають свою державу – це одиниці. Вони пропащі. Вони прокляті Богом і людьми. От я би хотів, щоби люд зійшовся у розумінні своєму, об’єднався між собою. Щоб як одне тіло були. Поважали й чужий народ, і свій би не забували. Шанували власне, а не запозичене. Найтяжчий гріх для людини – це зрада своєї держави. Якщо ти зрадив свою державу – ти заслуговуєш у Бога великого гріха і позору від народу. «Ліпше славна смерть, ніж соромна неволя», – є таке прислів’я…

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:

Михайло Михайлович Нечай (24 лютого 1930 – 14 липня 2011) – відомій народний цілитель, мольфар.

Називав себе нащадком Брацлавського полковника Данила Нечая. За його словами, вже у вісім років відчував у собі чудодійну силу і вмів зупиняти кров. Став відомим в Україні 1989 року, коли на запрошення організаторів мав забезпечувати гарну погоду у Чернівцях під час проведення Першого фестивалю «Червона рута». Заслужений працівник культури, понад сорок років керував ансамблем дримбарів «Струни Черемоша».

Вбитий 14 липня 2011 року у власному будинку під час прийому відвідувачів.