Здавалося б, локальна проблема одного столичного вишу. Звісно, не безіменного, не маловідомого, не пальцем робленого, але ж таки ОДНОГО. Що в інших українських містах такого не буває та й не може бути в принципі.

Що в інших містах бабусі-дідусі, мами-тата, дядьки-тітки і навіть бувалі сусіди почуваються на хвилі другої-третьої молодості, коли їхні рідні-кревні-знайомі, осяяні повними щастям очима, показують їм чесно добутого новенького студентського квитка. Вчорашній милий «очкарик», «читака», непосида, пустун, задирака, шкодник нарешті вбивається в колодочки розуму, входить у професію, у свою повноцінну долю. А якщо їх сто і тисячі – це значить живе і приростає мудрістю твій рід, твоя вулиця, твоє місто, село, твій край, твоя країна. Це значить – і ти, смертний, помножишся корінням, пагінням і кронами, не стлієш у своїй самості.
Хочу свято вірити, що скрізь у милій серцю Україні ГЕТЬ НЕ ТАК, як на нашій столичній Русанівці. http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/ne-spryjmayemo-upere…/.Що цілковита більшість нашого мудрого люду скрізь і всюди любить наших дітей не любов’ю власнків, церберів чи, крий Боже, збоченців- кровопивць, а тією любов’ю, яка переливає з покоління в покоління життя вічне.
Коли почув розповіді моїх шокованих колег-грінченківців про те, як нечисленна але, даруйте, таки навіжена ватага пристарілих і не дуже «собствєніков багатоквартірного дома» крила гнилою лайкою поважних професорів-доцентів-викладачів, котрі нічтоже сумняся прийшли пояснити їм, що будівництво студентського гуртожитку аж геть не зазіхає на їхню прибудинкову територію, не загрожує їхньому життю, спокою, благополуччю і що це не студенти загиджують їхні підворітні, підвали дитячі майданчики, вулиці і цілий Русанівський канал, – коли слухав це, не міг стримати подиву, хоча давно погубив усі дивини. Чи це міазми горезвісного русанівського собачого цвинтаря будять в місцевого люду сказину, чи аномальна спека випиває рештки розуму?
«Нам нє нужен возлє нашіх жіліщ ні ваш унівєрсітєт, ні ваше студєнчєскоє общєжітіє! Ми хотім спокойствія!» – істерична верескотня сивини, костура і набитого кашкою недужого кендюха. І не просто волання, а завчене волання. Вкладене кимось у дешево пригодовані роти.
Наче йдеться не про наших та й про їхніх рідних дітей, а про вражину, зайд, орду, про ангелів смерті, яких наслано чи навіяно на погибель сьому мирному обивательству. І наче на Русанівці осіли не нащадки тих вільних киян, які споконвіків, ще з часів бурсацтва і Галшки Гулевичівни пишалися своїм зело преславним і таки не в усьому святим та божим студентсвом, прощали йому його пустощі, навіть  бешкети, ще й опікувалися ним «ради пропитанія і снабденія в нуждних».
А це вже край, люде! Це рецидив суспільного розм’якшення мозку, щоб не сказати реванш обивательського мракобісся.
Нехай якийсь їхній благодійник-«гречкосій», такий собі нововоявлений «Сава Русанович» зі значком місцевого депутата, озлобленим зиром недовченого чи навіть з купленим дипломом безборонно обкалює масив своїми «доходними генделиками», нічними «едемами» для повій і «наркошів», хай своя і прийшла алкашня влаштовує на березі каналу цілоденні «рюмошні» та пікнічки з вереском і відкритими нужниками. Нехай. Аби всі свої, дворові – у своєму закаляному «спокойствії». Депутатська кашка до обіду, квіточка до Жіночого дня і незмінна листівка до дня «вєлікой пабєди», колективні плітки коло під’їздів про редикуліти-корвалменти-еспумізани, базарні ціни та про сусідських «наркоманов і простітуток» на щоденний десерт і телетанці з зірками на ніч… Ага, мало не забув про головне. Ще ж нестерпуще очікування чергової верстової віхи: свята пайків та злого життєвого тонусу, виборів. Коли можна взяти запрошення, костура, вбратися в те, що прибережено на смерть і мугикаючи «ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой» почовгати на виборчу дільницю. А просунувши в щілину заповітного бюлетня, переможно пасаманути молодь лютим оком: «Не дозволю, не дам… Отепер-то відчуєтє НАШУ жизнь-маліну!»

Хочеться вірити, що в інших містах такого поганьбиська нема. Що столична Русанівка – єдиний в Україні острів, де все ще затято колонізуються музейні нащадки франсівських роблених під людей Пінгвінів.