Коли я бачу живий темно-зелений колір, перша моя згадка – про озимину. Чомусь так. Можливо, через те, що картинки дитинства найяскравіші. Для урбаністичного суспільства (принаймні – його юної частини) варто пояснити, що озимина (озимі культури) це те, що посіяне на зиму, під сніг фактично. Пшеницю чи жито сіють  на краєчку літа аби воно встигло до появи холодів зійти та вкорінитися, набратися сили, перезимувати. Зерно, висіяне ранньої весни називається – ярина. Отже є озима пшениця, а є яра. 

Моя мова-згадка саме про озиму. Вона нині розкошує, кущиться зеленавими списами, вкривається холодною росою і несамовито переливається смарагдами, розбуджена вранішнім сонцем. Світило вже її не зігріває, проте – обнадіює: рости, мовляв, швидше, рости! Озимина окрім сонця виглядає, звісно, дощику. Хай – жагуче  холодного, хай  гострого й болючого, але ж – до-щу! Бо, не набравшись вологи, із сухим корінням їй також важко буде  зимувати.

Дитяча пам’ять будить спогади про мою першу-другу-третю озимину, на якій нам (коли вона занадто швидко виросла на колгоспному полі) дозволялося пасти домашню худобу. І ми виводимо своїх корівок, відв’язуємо налигачі і пускаємо  в «зелене море»,  мов – рибу. І не зрозуміло від чого більше розкошують  наші годувальниці – від волі чи від соковитої паші, яку вони  набивають за повні щоки. Поле велике. Його вистачить на всіх.

А до темно-зеленавого поля озимої пшениці тулиться сизе осіннє небо… У ньому проглядається все більше темно-синього кольору – натяк на снігові хмари, які десь там, глибоко-глибоко, гуртуються в полки, аби цілим потужним військом прийти на землю завірюхою. Поле чекає снігу. Дуже чекає. Аби він випав до лютих морозів, вкрив рівним пухнастим килимом усе довкруж. Отоді озимина заспокоється і засне. До шуму весняних вод, які її колись неодмінно розбудять. А поки вона залітними жовтогарячими кленовими листками, як прапорцями, що  заплуталися поміж її  зелених списів, сигналізує  небу: сюди, сюди.