Від бронзового погляду Валерія Лобановського, застиглого у вічному напруженні матчу, час зминається, як паперова карта. Тут, як у ковчегові пам’яті, століттями перепліталися долі: імператорських садівників, сталінських в’язнів, футбольних легенд. Тут відлунюється історія: і давно забутим шелестом крилець метеликів над маревом царський оранжерей, і різкими окриками караульних на вишках, і ревом трибун… Ця місцина просякнута тямою роздолля. Тут, у серці мегаполісу, під ногами футбольних зірок нуртує  газон.

У XVIII столітті ця тоді болотиста приозерна улоговина Києва годувала городиною «сіятельних гостей» імператорського Маріїнського палацу. Був тут і парк «Шато де флер» із платним входом і алеями: аристократія ковзала хтивими поглядами по фарбованих будинках розпусти. Радянський молот перекував код: улоговину з озером засипали уламками підірваних більшовиками церков, зокрема й Михайлівського золотоверхого собору, а в 1930-х м’язами репресованих тут звели стадіон, який назвали ім’ям Балицького – того, хто тоді керував масовими репресіями.

Архітектор Василь Осьмак, натхненний берлінським стадіоном, спроєктував конструкцію-«корабель», що тримається на бетонних балках над підземною річкою. Так і плине київський стадіон зеленою оазою спортивних баталій крізь часи. Його історія живе під кожною травинкою. Багато чого приховував той смарагдовий килим: і кістки безіменних поховань тих, хто відмучився за колючим дротом цієї будови, і німецькі артилерійські снаряди часів Другої світової війни, і радянські монети 30-х років, ніби їх хтось кинув як підказку для майбутніх поколінь чи дар підземним богам.

Газон-фенікс

Анатолій Колоша, грінкіпер  із півстолітнім досвідом, розповідає про поле як про живу істоту. Щороку – 10 тисяч євро на добрива з Німеччини, насіння з Данії, розрахунки до міліграма. «Перегодують – загине, недогодуєш – слабшає». Він знає це, як абетку. Чи як вірші Шевченка, які у 1972-му студентом читав біля пам’ятника Кобзареві, за що під тиском КДБ його відрахували з Шевченкового університету. Тоді випадкова робота в київському спортінтернаті врятувала його від відчаю. А згодом доля привела його на цей стадіон.

Зізнається: іноді трава ніби чує його думки. Спекотного літа 2016-го, коли під нещадним сонцем горіла всяка бадилина, напередодні матчу він цілу ніч тягав газоном шланги поливу, а на ранок стадіонний килим пашів життям так, що гравці дивувалися: Колоша – таки справжній чаклун. «Газон – наче м’яч: випустиш з уваги – втече», – пояснює  Анатолій Якович.

Що ховають трибуни

«Динамівські» роздягальні вражають аскетичністю: скромні стільці й дещо затерті стіни. «Тут готувалися зірки «Барселони», – ностальгічно розповідає Агатолій Якович. У вузькому ребристому коридорі, яким футболісти виходять на поле, ще можна, прислухавшись, вловити  репліки великого тренера Валерія Лобановського. «Ви не розумієте сучасний футбол»… Чи оту, якою він наставляв свою команду у перерві після першого програшного тайму: «Вийшли і відігралися!».  Тоді у другому таймі «динамівці» буквально розгромили суперника з рахунком 3:1.

Цими стадіонними лабіринтами і приміщеннями 2013-го, коли столиця вийшла на протести проти проросійського Януковича і компанії, спершу сновигали «тітушки». Потім тут знайшли притулок майданівці. Біля Осьмакової колонади земля всмоктала юначу кров кількох героїв Небесної Сотні.

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле?

 –  Почорніло я од крові

За вольную волю.

Тарасові слова тут проростають разом із травою.

Стадіон – це метаморфоза, перетворення застояних і статичних оранжерей на ДИНАМічну арену пекельних матчів. Прадавні квітники царської минувшини стали ареною спортивних баталій, болотиста улоговина – кораблем із бетону і скла. А сльози радянських тюремних рабів-будівничих?  Вони стали вічною росою, яка й тепер живить смарагдовий килим стадіону.

«Ми навчилися жити з ранами, – ділиться професійною мудрістю пан Анатолій, проводжаючи до виходу. – А газон… Він завжди відростає. Наче навчає: головне – коріння».

Історія цієї столичної місцини не архівується – вона проростає крізь синтетику новітніх технологій, виблискує на кубках у «динамівському» музеї, відлунює у приміщеннях. Арена «Динамо» – як рукописний манускрипт, що приховує під видимим текстом шари інших письмен. І коли сонце іскриться на самих пу́чках трави, здається, бачиш усіх, хто залишив на цьому полі частку душі: кріпаків імператорських городів, рабів сталінського ГУЛАГу, які рили тут канали і піднімали на своїх руках цю споруду; футболістів, які творили тут спортивні легенди; майданівців, які боронили свободу і людську гідність.

І коли бронзовий Лобановський здається живим, його постать, без сумніву, ствердно шепоче: «Гра триває». Бо тут, під жовто-блакитним стягом, час – не лінія, а коло. Де кожна травинка – корінь, що тягнеться з минулого в майбутнє.