Вулиця не має голосу, та вона говорить. Не криком – шелестом шин, тріском дерев’яних вікон, дзвоном ложок об фаянс на старих кухнях. Її мова — у скрипі дверей, у кроці на сходах, у запасі випраного на морозі простирадла, що сохне на балконі ностальгійно…

Кам’яниця на вулиці Олени Теліги – одна з тих, що також говорить. Вона старіша за більшість її мешканців, але молодша за пам’ять, яку носить на своїх стінах. Я прийшла сюди не випадково. Хтось сказав, що в цьому домі ще залишились історії, які ніхто не записав. І я прийшла їх послухати…

Пані Анна живе на першому поверсі. Їй 92. Її пам’ять вимірюється не  в датах, а…  в запахах. «Ви знаєте, як пахне 1944 рік?» – питає вона, ніби про погоду. І сама відповідає: «Як гречана каша, яку дали після трьох днів голоду». Її кімната нагадує час, коли речі були не просто речами: лампа – родинною реліквією, порцелянова цукерниця – спогадом про весілля, а радіо – голосом цілого світу. З того радіо ще й досі проривається польська мова. «Воно не забуло, а я тим паче», – каже старенька.

На третьому поверсі мешкає Катерина – студентка-медик. Коли я постукала, вона саме читала конспекти, але радо запросила на чай. Її кімната повна світла й трішки музики: у спадок їй дістався грамофон. «Мені здається, в цьому домі все звучить: дерево, кахлі, навіть – тиша. Я іноді чую голоси людей, які читають вірші. Але, може, це просто галуцинації після нічної зміни?», – Мило усміхається вона, сміється, піднімаючи чашку з трішечки надломленим краєм.

Жити в цьому будинку – значить відчувати плин часу не за календарем, а за глибиною звуків і тіней. «Цей дім не новий, але він справжній. Тут дихає навіть стіна», – додає Катерина.  І я їй чомусь вірю…

Між  поверхами  старої жинки та студентки – нічийний простір. Там залишаються кроки. Там сходова клітка, що зберігає чужі запахи, чужі імена. На нічийній стіні висить стара світлина: чоловік у костюмі й капелюсі. Хтось каже, що це перший мешканець старого будинку  – аптекар, який носив фартух із синім кантом і залишав у підвалі пляшечки з написами латиною. Ніхто вже не знає його ім’я, але фото не знімають. Бо він – теж частина цього дому, цієї вулиці, цього міста…

Увечері я виходжу надвір. Дощ перестав, і вогні розпливлись на мокрому асфальті. З відчиненого вікна доноситься звучання піаніно. Десь сміється дитина. Знову скрипить та сама хвіртка,  як початок і кінець натомленого дня.