У SKY-BUSі водій збирає гроші, видає квиточки, і в мене над головою комусь позаду, грубо: «Оце що ви даєте?! Мені тим що, підтертися! Іншої немає, то мені яке діло? Або платіть, або геть!»  І додав кілька бридких словечок.

Я обурилася: «Ану припиніть лаятися! Що за неподобство!» І своє улюблене: «Шануйте себе, чоловіче!» Мене підтримали кілька пасажирів.

«Та ви подивіться, що він мені дає замість гривень!» І тицяє мені під носа сірувато-рожеву купюру з Єлизаветою, двадцятку, здається. І знову до чоловіка, але вже чемно: «Виходьте, будь ласка. Поміняйте гроші. Автобуси ще будуть».

Той, почав збирати речі. Дивно, але ніхто з нас, хто був поряд, не почув і слова у виправдання від іноземця. Може, німий, припустила моя сусідка. Аж тут чоловік, що сидів перед нами, дає водієві 200 гривень і каже: «Не виганяйте його, облиште. Ось візьміть – за мене і за нього…»

Всю дорогу до Києва в мене був чудовий настрій, і коли вже зупинилися на залізничному вокзалі й усі почали збиратися на вихід, я змогла зазирнути в очі благодійникові – добрі і трохи здивовані. «Дякую вам!», – само собою вимовилося. І моя сусідка теж сказала «Дякую, ви такий молодець!». І ще з сусідніх крісел підхопили: «Дякую!.. І я дякую!..»

За що дякували? Особисто я – за приємність бачити добру чуйну людину поряд.

І ще. Коли люди дістатавали з автобуса валізи, водій був сама чемність до всіх: будь ласка,..  щасливої дороги,.. вам допомогти?.. нема за що…

Ми з сусідкою змовницьки перезирнулися: «Перевиховали».