В цьому місті навіть повітряні тривоги вже вітаються як старі знайомі. «Знову ти? Заходь…» – бурмочуть про себе кияни, натискаючи на кнопку ліфта чи наливаючи каву в дорогу до метро-бомбосховища. Тут життя, хоч і зі змінним графіком, та все ж іде за розкладом: встигнути на роботу, встигнути знайти зарядку, встигнути не злякатися.

На вулицях суцільні ремонти: то дорога, то мережі, то нерви. Каштани, що впали з дерев, легко плутаються з уламками бетону чи залізних конструкцій. Місто ніби постійно оновлюється, але не тому що хоче, а тому, що мусить. Бо Київ більше не може дозволити собі старі рани. Їх і так досить.

Під землею живуть одразу два Києви: один поспішає з пересадкою на «Майдан», другий чекає, коли скінчиться повітряна тривога. Іноді вони зустрічаються поглядами – той, хто з валізою, і той, хто з ковдрою. Обом хочеться додому. Просто шлях у кожного різний.

У центрі міста збереглася ще одна дивна традиція: стояти в черзі за кавою під час тривоги. «Ну а що, ракета все одно швидша», – жартує бариста, перевіряючи, чи працює термінал. І жодного пафосу, просто київський спосіб сказати страху: не заважай мені жити.

На Майдані туристи знову з’являються з камерами, бо хочеться вірити, що війна – не назавжди, а фото – на пам’ять. Ті, хто місцеві, фотографують переважно котів: безпека і стабільність у пухнастому форматі.

Десь на Позняках бабуся вигулює собаку, бурмочучи на нього ті самі слова, що годинами до цього лунали з новинного телеграм-каналу. Пес усе терпляче слухає, бо він пес, а ще тому, що йому теж страшно. Але прогулянку скасувати не можна – дисципліна в столиці понад усе!

У київському дворі біля смітника двоє чоловіків курять і стиха обговорюють велику політику. Один каже: «Та коли вже це закінчиться?!»; другий стенає плечима: «Якщо чесно, я вже забув, як це, коли закінчується». Усе навколо здається затягнутим у нескінченну петлю невизначеності. Та все ж наступного ранку вони знову зустрінуться біля того самого смітника і знову говоритимуть про те саме. Бо Київ тримається не на бетоні – на звичках і впертості.

І хоч багатьом здається, що місто давно втомилося, воно щоразу знаходить спосіб підморгнути: то світло раптово увімкнеться, то хтось на балконі розгорне прапор, що пережив більше, ніж будь-яка влада. Київ живе. Усупереч, а не завдяки.

Київська ніч тривожна. Сирени, віддалені «бахи», у чатах коротке: «Прильоти!». Хтось вимикає звук і спить далі, бо ранок ніхто не скасовував. Тут також сплять ті, хто з коханими, і ті, хто з порожнім ліжком. Ті, хто молиться, і ті, хто ледь стримується, щоб не матюкатися на весь світ. Сплять. Бо немає вибору.

Спить айтішник з Подолу. Йому сниться, що інтернет ніколи не «лягає» і що все місто вкутане стабільною оптикою, як теплим пледом. І лише один він знає, скільки насправді патч-кордів тримає Київ при тямі.

Під вікном заснула пара безхатьків, загорнувшись у все, що знайшла рука. Вони не чують сирен і не читають новин, бо їхня війна почалася задовго до двадцять четвертого лютого. І скінчиться, мабуть, не скоро.

Хтось спить в укритті. Хтось – у коридорі, подалі від вікон. А хтось не спить зовсім: чергує на даху, свариться з тривожними думками, рахує секунди між звуками «там далеко». Бо Київ навчився жити так: день – для роботи, ніч – для надії, що робота не була марною.

Багато хто вже спить вічним сном, і про них тут теж пам’ятають: на муралах, у прапорцях на Майдані, у тремтінні голосу співрозмовника, коли він каже «все нормально». Чи прокинуться ті, хто заснув сьогодні, у кращій реальності?

Київ прокидається втомленим, але впертим. І так само виходить у свій ранок – повільно, але з гідністю, під світло, яке знову увімкнули.

Бо це місто тримається! І – тримає.